— Інтелектом я ніби розумію… але почуття моє протестує. Чому, учителю? Хіба почуття не відобража-ють реальності? Ось над нами зоряне колесо. Яке воно гармонійне, величне, урочисте. Ним милувалися сотні поколінь. Воно заспокоює, заколисує, втішає. Ніби промовляє: живіть спокійно в Земній Світлиці, все добре, все гаразд… я охороняю вас, ви мої діти…
— Голос Урана, правічного коханця Геї, — засміявся Радан. — Все правильно, дівчинко. Така його одві-чна пісня. Ти — донька Землі, в кожній клітинці жіночого єства клекоче жадоба подарувати для Урана нового титана. Тому жіноче єство консервативне, воно не хоче слухати тривожних попереджень. Навіть у в’язниці, в ущелині гірській, з якої нема виходу, доньки правічної Єви залишатимуться самі собою…
— Хіба це погано?
— Прекрасно. Проте сини Уранові повинні ще й знати, де вони знаходяться: в надійному домі, що опи-рається на монолітний фундамент… чи серед обвалу? Що станеться з поколіннями, що їх ми плекаємо на ра-дість і втіху? Будуть вони щасливі чи щезнуть в апокаліпсичному вогні?
— Навіть тепер так ставиться питання? — вражено запитала Гейя. — Тоді, коли Планета демілітаризова-на й об’єднана?
— Об’єднана Земля — лише можливість рятунку, — заперечив Радан. — Люди не вельми хочуть бачити небезпеку відкритим оком. Помізкувати про неї у вільний час — будь ласка… А палити нею мозок і день, і ніч — таких подвижників негусто!
— І все-таки… який же вихід, учителю? Мені ближчий шлях "гейців" — людей, котрі бачать рішення у беззастережній любові до Землі-Геї… А ти, я це відчуваю, обрав принципово іншу стежку…
— Так, — печально підхопив учитель. — Ти вгадала. Я цілковитий "раєць", прихильник вічного соняч-ного Батька — Ра. Рішення на Землі не може бути віднайдене. Бо й сама вона — теперішня наша Планета-Мати — тільки Огризок Вічної Геї, міфічної Великої Матері. У космічному вихорі катастрофи, що несе нас у безодню Чорної Діри, або Князя Пітьми, як називали сколапсованого Люцифера в минулому, ми розсипані, роздроблені, розгублені, розпорошені. Спотворено все: знання, відчуття, космоісторія, мета, сенс Буття. Всі критерії — змі-шані. Тому єдине рішення — вирощувати небувалі крила для якогось чаклунського польоту, не лише зоряного, а буквально — понадзоряного. Про це казав ще Джордано Бруно… Пам’ятаєш? "Крізь стрій світил я прагну в Безкінечність… Чумацький Шлях — внизу — я залишаю іншим…" Вражаюче прозріння: навіть зоряно-галактична структура буття для нього — бар’єр, що його треба подолати…
— А Земля? — ніби в забутті, прошепотіла дівчина, заплющивши очі. — Ось в моїй уяві… міріади кві-ток, росинок на траві, метеликів над луками, над садами… Спів соловейка… Сміх дитини… Що з ними ста-неться? Куди все це подінеться… після чаклунського, як ти сказав, польоту?
— Ах ти моя дорога ученице! — жартівливо засміявся Радан. — Куди ж може подітися будь-що? Якщо ти дивишся в спотворене дзеркало… і звикла до каліченого власного зображення… то що з ним станеться, коли розбити дзеркало?
— Ти хочеш сказати…
— Саме так! — підхопив учитель. — Ти нарешті зможеш побачити, пізнати, збагнути свою правдиву по-добу, віднайти правду і повну, й радісну!..
— Твоя модель метаморфози, повної зміни логічна, але… страшна. Невже ти вважаєш, що лише такий нещадний щодо себе шлях суджено людині?
— Я не знаю іншого шляху, Гейє, — суворо сказав Радан. — Хіба наша гідність мислячих істот дозво-лить гратися з Космосом в піжмурки?
— А якщо ти… і всі "райці" помиляються?
— Ми не бачимо альтернативи…
— Тоді це політ… без повернення?..
— Атож! Це ти гарно сказала. Один молодий "раєць" навіть пісню таку склав: "Політ без повернення". Хочеш — заспіваю тобі…
— Заспівай, учителю, — сумовито мовила дівчина. — Тим більше що ми ніколи не чули твого співу…
Радан підвів лице до зірок і проказав речитативом першу строфу:
— Давня казка говорить, що в небі живуть
Легендарні крилаті створіння.
Старші птахи дітей споряджають у путь
І дарують летюче уміння…
Гей, далекий політ
Понад війни, і горе, і терни!
Новий світ, дивний світ
Просить в ниву посіяти зерна!
Вічносутнє крило
Хай не втомиться понад віками,
Путь назад замело
Ураганами літ і зірками…
— Страшна уява, — озвалася Гейя. — "Путь назад замело ураганами літ і зірками…" Цілий Космос для автора пісні — немов курява на шляху…
— А хіба не те саме казав Джордано? — Радан рішуче звівся, глибоко вдихнув пахощі дніпровських лу-гів. — Пора, дівчинко. Дякую тобі за цей чудовий вечір.
— І все? — дзвінко запитала Гейя, встаючи з каменя.
— Що все? — розгубився учитель.
— Ти розкрив переді мною безодню. І чим я тепер заповню її?
У голосі дівчини чулося страждання. Він взяв її за руку, допоміг зійти до стежини. Довго йшли мовчки. Нарешті, коли з-за круч замиготіли вогні Трипільської школи, Радан сказав:
— Пробач, люба Гейє…
— За що, учителю?
— Не стримався. Мені здалося, що ти…
— Що?
— Могла б… полетіти… І тому я так відверто розмовляв. Те, що витримує віковий дуб, стає руйнівним для десятилітнього деревця…
— Буває, що буря ламає навіть правічного дуба, — помовчавши, відповіла дівчина, — а однолітня очере-тина лише гнеться перед тією силою… та й знову випрямляється…
— Ого! Ти глибоко мислиш, — схвально підхопив Радан. — Справді так. Свідомість, не виснажена інфо-рмаційним самумом, юна, щира душа… спроможна витримати найтрагічніші несподіванки… Вона ніби пере-ступає понад ними, дивлячись за обрій… От я й гадав…
— Що я збагну тайну польоту?
— Так.
— Без повернення?
— Іншого шляху нема…
— А якщо знайдеться?
Радан зненацька зупинився, взяв її руки в свої долоні. Зазирнув у очі, що мерехтіли вогниками зірок.
— Спробуй знайти… інший шлях…
— І що тоді? — пошепки запитала дівчина, тремтячи всім тілом.
— Якщо той шлях буде такий же безмірний і величний, як зоряний… і надзоряний… підемо разом по ньому…
— Я спробую, учителю. Я шукатиму…
***
Спогади, спогади.
Болісні, пекучі, невблаганні.
Пізніше, лишившись на самоті, Гейя картала сама себе: "Шукачка нового шляху. Хвастуха. Кому вирі-шила перечити? Всесвітньовідомому учителеві, котрий вже все думав-передумав! Хвалилася синиця море запа-лити. Чому в мене вирвалося те необережне слово? А тепер він зневажатиме мене, не сприйме серйозно…"