Всесвіт для немовляти — калейдоскоп Вогню. Вібрує дивне марево, несе на розмаїтих хвилях душу в не-збагненні обрії. Лункі голоси, доторки, химерні маніпуляції. Субстанція життя підкоряється тискові, глина бут-тя набуває форми, потрібної "людству".
— Ма-ма!
— Ма-ма…
— Ба-ба!
— Ба-ба…
— Ка-ка!
— Ка-ка…
— Ця-ця!
— Ця-ця…
Певні символи відчуттів, ніби муштрування звірів у цирку: удар або нагорода! Погано — добре, приємно — неприємно, біль — насолода! Не Істина, а жалюгідні перегони до "мети" між примітивними полюсами "зла" й "добра".
Чи винні батьки? Чи можуть вони "зупинитися"? І не лише вони, а школа, держава, суспільство, групи, партії, ідеології, церкви, секти, тварини, планети, зірки? Де "кінець" відьминої казки, запущеної з правіку? Чи це одвічний біг детермінованих явищ, і нічого потикатися в лавину "законів", що несуть буття в невідомість?
А якщо зупинитися, то куди йти? І що таке правдиве буття, що таке Істина? Що таке йти "туди, куди тре-ба"? І чому людство нічого не навчилося за мільярдоліття, адже досвіду — хоч відбавляй! Чому кожна душа починає практично з нуля? Чому всі "вартості", "цінності" людей згодом викликають байдужість і нудоту, якщо вони визначаються як критерії краси, ідеалу, законності, обов’язковості?
Невеликий ухил убік — і цілий потік роздумів! Так — завжди. У кожного. Тільки ми не помічаємо або стараємося не помітити сутності мислення. Це — хаотичні уривки образів, уявлень, прагнень, думок, інформа-ційних Ідеограм — прочитаних, побачених, почутих. Як звести все це ментальне сміття в струнке Ціле? Чи, може, це немислиме завдання? Тому що для Цілого навіщо міркування, мислі, запитання? Воно — все. Все — в ньому. Отже, хай потік несе нас до Цілого крізь нагромадження розірваного світу, а наша справа — пробувати синтезувати з цих уривків псевдореальності Об’єднуючу Думку, яка допомогла б вернутися кожному до самого себе…
Ніхто ні в чому не винен! Бо відсутній Суддя. Відсутній і злочинець. Згодом дитина збагне, що нема й закону. Але це — далеко попереду.
…А тепер — пустельні херсонські степи. В дощові літа вони дають казкові врожаї. В засушливі — поді-бні до інопланетних краєвидів. Я запам’ятав безкінечні степові путівці, потріскані від літньої спеки, пожовклі вмираючі трави, тріскаючу шкуринку під колесами батьківського велосипеда.
— Дібдяй! — вимогливо кричу я високому, широкоплечому чоловікові з добрими очима. Це означає: по-катай! Батько завжди виконує моє прохання-наказ, — мені гарно, затишно на рамі між його сильними вузлува-тими руками. Вітер, хвилі сріблястої тирси-ковили, курява над полями, вібруючий диск сонця в небі.
Хати не пам’ятаю. Лише сині-сині очі матері. І пісні — сумовиті, дивні, немислимо глибокі, бо несли во-ни в собі не лише мелодійність та серйозний текст, але й щось таке поза межами будь-якого смислу, змісту.
Як потрапили батьки сюди, в ці південні степи? Я пізніше почув непросту історію…
***
Пливе у небі крилате насіння…
Для чого воно? Куди?
В зернятку воля всього покоління —
Лети, поспішай, іди!
Навіщо? Не треба, не слід питати,
Ти — лише вісник Життя!
Впадеш на землю — мусиш зростати,
Інакше доля — гниття.
І хап морози, і хай негода —
Свій не зганьби заповіт!
Для тебе буде одна нагорода —
Ще небувалий світ.
Мати й батько народилися в селі Кілові, над Дніпром. На Правобережжі, на протилежному боці, розки-нулося село Трипілля, поряд — Халеп’я, трохи нижче — Витачів, Стайки, Гребені. Історичні назви, повиті ім-лою віків.
Материн батько — дід Василь — служив у військово-морському флоті царської Росії мічманом. Ще й досі збереглася пожовкла фотографія: красивий русявий велетень у мундирі сидить на стільці, гримаючи на колінах кучеряве немовля. То — моя майбутня матінка. Поряд стоїть миловидна молода жінка в довгій сукні (тепер такі називають — максі). То моя бабуся Гапка (Агафія).
Василь Олександрович після військової служби найнявся на океанографічне судно, тричі плавав довкола світу, привозив з Японії, із Сінгапура, Італії, Марселя всякі дивовижні подарунки; ще я пам’ятаю шовкові хус-тинки, легкі як пух — витвір японських умільців, шкаралупу від кокосових горіхів, казкові картинки на довгих, вузьких полотнищах. Після кожного приїзду народжувалося дитя, моя мама була третьою: старші брати Юрко й Микита вмерли в дитинстві, пізніші — сестри Ліда, Шура та наймолодший брат Борис — вижили. Про це — пізніше…
Батьків батько — дід Трохим — був славетним ковалем, до нього йшли з багатьох сусідніх сіл кувати коней або замовляти сокири, чересла до плугів, сапи, кочерги, рогачі, шини до коліс та інше причандалля. У нього і баби Химки народилося трійко дітей — Ганна, Марина й Павло. Наймолодший, Павлик, або Паля, як його ласкаво називали сестри, пізніше став моїм батьком. Він виростав сильним і допитливим парубійком. Ба-тькове ремесло збагнув і вивчив ще в десять-дванадцять років. А окрім того, цікавився книгами, тому й вчащав до моряка Василя, хата якого була поруч, на тій же кручі, що височіла понад широким Сухим Лугом, проріза-ним дніпровськими старицями, багатьма рибними озерами.
Ходив Павло до сусіда, бачив не раз дівчинку, а потім дівчину Марусю, та не думав, не гадав, що стануть вони подружжям.
Гримнула світова війна. Від Кілова до Витачева почали будувати довжелезний стратегічний міст. Довко-лишні села, як мурашва, збігалися туди на заробітки: возили землю, плели з лози фашини, забивали палі, всти-лали каменем під’їзди. Там працювали і дід Василь, і ще юний батько — йому було чотирнадцять літ.
Потім заклекотіла революція, громадянська війна. Василь Олександрович співчував соціал-демократам, розповсюджував революційні брошури, книги, проте не примикав до жодної партії. Знайомих та друзів вибирав понад партійними ознаками, він міряв суть людини якимись глибинними мірками. Переховував у своїй відлюд-ній хаті, що стояла на хуторі край лісу, гетьманців від петлюрівців, самостійників від богунців, євреїв від само-стійників, денікінців від чекістів. Це зіграло свою роль у двадцятому році, коли його заарештували переяслав-ські чекісти і збиралися судити трибуналом за те, що переховував самостійників і білогвардійців. Та приїхала ціла орава єврейських адвокатів з Києва, галасуючи: "Не дамо засудити Василя Олександровича! Хоч він і по-запартійна людина, але справжня людина! Врятував од вірної смерті з десяток наших!"