Речислав натиснув кілька клавішів на міні-комп’ютері. Тихо замовив:
— Новий Завіт. Євангеліє від Матвія. Речення, що стосуються пріоритету дитини.
Над ліжком зажеврів екран. Попливли сяючі рядки євангельського тексту: "…правдиво кажу вам, якщо не змінитесь і не станете дітьми, не ввійдете в Царство Небесне.
Отже, хто применшиться, як це дитя, той і більший в Царстві Небесному.
І хто прийме одне таке дитя в Ім’я Моє, той Мене приймає…"
Гм. Досить категорично сказано. Навіть осягнення ступеня космічного (небесного) життя пов’язане з ди-тинністю. Мій розбишака підкований ґрунтовно. Гаразд, познайомимося з рукописами двадцятого віку.
Речислав вимкнув комп’ютер. Розкрив ветху зеленкувату папку. Пожовклий папір, машинописний текст минулого століття. Тепер такого примітиву нема. Кілька праць, сколотих іржавими скріпками. На першій сторі-нці назва заголовними літерами: "МАНІФЕСТ ДІТЕЙ СВІТУ". Гм! Автор не страждає скромністю. Просто-таки виступає від мільярдів дітей. А сам, безумовно, уже достатньо зрілий тип. Можливо, якийсь параноїк? У перехідні епохи такими шизофреніками можна ріку загатити! Ну-ну — поглянемо, що він маракував, цей апо-логет "дитинності".
Речислав перегорнув першу сторінку. Прочитав: "ПЕРЕДМОВА". І далі:
"Багато літ я шукав смислу та критерію буття, діяльності, творчості. Як і всі ми, дорослі люди, блукав у лабіринтах історичних програм, традицій та забобонів, залишених прабатьками. Я ненавидів разом з ними, я сумував тому, що вони напоїли мене сумом, я захоплювався безконечними історичними кровопусканнями, тому що дорослі одягали ті жахи в барвисте лахміття своїх концепцій та ідей, я поклонявся фальшивим богам, бо то були боги предків, я будував неосяжну в’язницю псевдожиття, бо батьки переконували мене, що будується пре-красний, гармонійний світ, де щасливими будуть ВСІ.
Проте гармонія не приходила, щастя тануло в імлі абстракцій та нездійсненних мрій, хмари ненависті й байдужості сповивали світ. І саме буття вже здавалося диявольським спектаклем, створеним для насолоди яко-гось небесного, а чи підземного садиста. Бо, справді, де вихід з космічного зачарованого кола? І чому воно є, чому виникло? Чому не розпадеться? Чому Всесвіт не спалахне від вогню мук та страждань, бо, здається, й ка-мінь мав би розтопитися від пекельного жаху так званої історії!
Зненацька мене осяяло: чому ми беремо за основу буття дорослі уявлення, ідеї та цілі?
Адже діти — це не істоти, котрі ще не стали дорослими. Діти — це незалежне, неповторне, чисте, раді-сне людство. Діти — це пришельці із світу любові.
А хто такі дорослі?
Вони —лише спотворені діти! Не їхня в тому вина. Так сталося, що Господар Мороку напоїв їхні душі чарами й одягнув у лахміття рабів, царів, вояків, жерців, трударів, катів, ув’язнених, вождів, підлеглих. Він зму-сив їх грати мерзенний спектакль тисячоліть, змусив повірити в необхідність такої драми віків. І дорослі — спотворені діти, — ставши холуями Темного Чаклуна, почали методично катувати своїх друзів — дітей, — кот-рі приходять невпинно на поклик муки й стогону, що потрясає Всесвіт. І, катуючи дітей, дорослі каліки фор-мують їх "по образу й подобі своїй", щоб заглушити голос совісті, голос правічного знання Духа.
Так твориться наше, доросле, історичне, наукове, "серйозне", сповнене пихи й неймовірної гордині, люд-ство.
Гляньмо відверто, просто правді в очі.
Діти не вбивають, не крадуть, не брешуть, не лукавлять, не ненавидять, доки їх не навчать цьому; діти не питають про віру, знання, національність, не звертають уваги на колір шкіри чи очей; діти не бояться тварин, і тварини (навіть найлютіші) не бояться дітей і не зачіпають їх! Та що про це говорити! Навіть у найжорстокішо-му серці ката десь жевріє іскра ніжності до дитини, бо пам’ятає його темна душа, що народжений він невинним дитям.
І сказав я сам собі: зупинись! Годі йти далі дорослою стежкою, вона веде у морок, в небуття! Гора дорос-лої підлості закрила від тебе ясні очі Матері Світу лише тому, що ти прийняв зір і думку, почуття і форму чу-жинського, ілюзорного світу. Повернися до себе, стань знову дитям! І тоді ти побачиш себе на березі Правічного Океану Любові, поміж вічними друзями — дітьми.
І зупинився я. Сміючись, починаю здирати з себе химерне лахміття віків — дорослу душу, дорослі по-чуття, доросле псевдознання. Я кличу всіх дітей, полонених у в’язницях, у темницях ілюзорного світу Прадав-нього Чаклуна: прокиньтеся! Нас давно, давно, давно чекає Правічний Світ Правічної Матері — Світ Радості! Нам пора повернутися додому!
Це звернення до Людей Землі від імені ВСІХ ДІТЕЙ СВІТУ: вони не можуть сказати вам, дорослі, всієї правди. Це роблю я, бо відчув себе Громадянином Божої Держави Дітей…"
Речислав на хвильку одірвався від машинопису, засміявся. Чимось схожий цей покійний автор на мого запального Будяка-Віктора. Така ж нестримність, безапеляційність, максималізм! Просто-таки "Карфаген пови-нен бути знищений!" Або з "дорослими" в геєну огненну, або з "дітьми" у царство небесне! Ясна річ, що в ми-нулому віці жодна серйозна людина не могла піти назустріч таким покликам! А тепер? Гм! Щось тут є, якесь зернятко прокльовується. Навіть ідея — хто є справдешня людина: дорослий чи дитина — заслуговує на уваж-ний розгляд. Хіба є вік, щасливіший від дитячого? І яка безхмарна радість може дорівнятися до щирого погляду дитини? Гм! Чи не зарано я почав шукати виправдання для химери? Поглянемо, що там далі?
"…Слухайте, Люди Землі, так звані дорослі люди!
Ми, Діти, жадаємо допомогти вам вирватися із зачарованого історичного кола, в яке ви потрапили і куди невпинно заганяєте нас. Ви декларуєте любов до дітей, і працюєте в ім’я наше, ви йдете на тортури та жертви задля дітей, ви вмираєте на полях нескінченних війн, щоб ми могли вмирати після вас, ви захаращуєте полиці бібліотек суєтними, фальшивими, нікчемними книгами, щоб напоїти наш прозорий дух і чистий розум химер-ними, викривленими, ненависними знаннями, ви нав’язуєте дітям свої страхітливі сексуальні виверти, затьма-рюючи святу дитячу любов чорним смердючим двійником, породженим у клоаці ілюзорного світу.