— Гаразд, гаразд, — примирливо мовив князь. — На тому покінчимо. Ще одне слово… Не відаю, як по-розумілися ви з Вітром-в-полі, проте волію знати, що жадає він від мене?
— Анічогісінько, князю Корибуте, — знизав плечима співець і усміхнувся хитро.
— Але ж, сто дияволів йому в печінку, — скрикнув володар, — навіщо тоді потрібна була йому вся ця драматична пригода? Чи розбійник жадає випробувати моє терпіння? Збудити в мені шаленство і лють?
— І не те, й не інше. Не завжди можна пояснити той чи інший рух нашої душі, князю. А може, й не тре-ба… Це — його таємниця. І єдиний викуп, що його жадає лицар… чуєш, пане Вишневецький? — лицар Вітер-в-полі, — щоб ти ніколи не розгадав цієї таємниці… хоч і мучитиме вона тебе все життя. Прощавай, ясновельможний володарю! Прощавайте, хлопчики! Пані Стефаніє, нехай Матінка Божа обереже твоє дитя в далеких світах… І мого сина разом з ним! Залишайтесь щасливі і не забувайте, що кожної хвилі хтось десь мучиться і плаче. Не забувайте, люди добрі!..
І покотила хвиля житейського моря юнаків по світу. Де тільки не побували вони: на берегах Балтійського моря, в пущах Литви, в аристократичних замках Швеції, училися в школах Варшави та Відня, здобували освіту, мудрість, всотуючи досвід зустрічних людей, прочитаних книг, сповнюючи скарбницю сердець відгомоном схвильованого, тривожного світу. :
А коли дозріли хлопці, стали на порі, доля привела їх знову до замку Вишневецького у Лубнах, де тліючі іскри глибинного полум’я душ спалахнули багряним полум’ям, як про теє провіщав старий кобзар, і вихори втаємниченої долі розметали безжально хистку споруду умовних родинних поєднань, стверджуючи прадавню мудрість: якщо сієш вітер — не збережеш урожаю тиші…
Все те, що я відзначав у своїх видіннях, мало дивну тотожність з цим життям, де мислить, діє, шукає стежок автор спогадів, котрі ти переглядаєш, читачу. Долю нашої сім’ї теж підхопив ураган подій двадцятого віку, туго заплітаючи її у фантастичний клубок зустрічей, ситуацій, мрій, розчарувань, страждань, страху і спо-дівань. Навіть нині мені тяжко, неможливо втямити, що з того нагромадження назвати реальністю, що ма-рною вигадкою, що — ілюзією, а що — зерном душі, яке має дати плід у безмежності світу…
***
Юнго! А де твоя бригантина,
Де твої урагани й моря?
Сірі хмари повзуть по долині,
І сховалась за ними зоря.
Оброста черепашками днище…
Може, і не було корабля?
І регоче зневажливо хвища,
Чортополох несе на поля.
Може, дрімається? Може, сниться?
Крутить плівку життєве кіно…
Тільки ж колись заіскриться зірниця
І загуркоче буря в вікно!
Ти тоді прокидайся раптово,
На бригантину сміливо ступай,
Бо капітан до походу готовий,
Зірка виходить на небокрай.
Юнго мій любий! Бійся дрімоти,
Бо заколисаний дух умира.
Хочеш морські урагани збороти?
Слухай, як котиться грізна пора.
Миті такої більше не буде:
Хвилі внизу, а вітрила — вгорі!
Вітри напружені б’ються у груди
Вірних матросів — посланців Зорі!..
Де критерій для оцінки минулих подій? І чого варта будь-яка оцінка? Що дає вона навіть у тому разі, як-що ти достойно й слушно визначив причини абсурдних чи помилкових дій? Хіба прийдешня історична динамі-ка матиме якусь тотожність з минулою, щоб врахувати набутий досвід? Кого й чому навчила тисячолітня вак-ханалія насилля, кровопускання, братовбивства і зради? Інколи народжується підозріння, що будь-яка нова си-туація виростає не з минулих причин, відомих людям, а має корінь у цілком іншій реальності. Наприклад, білі квіти лілії, красуючись на плесі озера чи ріки поряд з іншими прегарними посестрами, мають контакт між со-бою не в надводному просторі, а в глибині баговиння, у невидимих для ока надрах, куди сягає їхнє коріння.
Чи не в тому абсурд людського буття, що ми не відаємо про власну безодню, де зароджується дух і ду-ша?
Як би там не було, але спогади потрібні, як нитка Аріадни, що має вивести нас до світу, звідки ми випір-нули в цю химеричну реальність. Згадуючи свої підліткові роки, я не можу визначити причинності для жодної своєї дії, та й не лише своєї, а й того, що відбувалося з нашою сім’єю, Україною, братерськими народами та й всім людством. Що там говорити про юнацькі літа, коли й тепер ще нема бодай пунктиру, щоб визначити на-прям для польоту у вирій. Чи було коли-небудь з тобою, читачу, таке, щоб після пробудження зі сну ти замис-лювався, хто ти, де ти, як сюди потрапив, як тебе звати?
Зі мною таке відбувалося часто — і в дитячу пору, і навіть тепер, коли голова подібна до квітки кульба-би. Особливо гостро це відчувалося у в’язниці, коли пробуджена свідомість торкалася розплющеним оком ко-ваних залізом дверей чи ґрат, металася судорожно у пошуку пояснення і слухняно та втомлено приймала для вжитку знайомий стереотип земного лабіринту, не маючи сили і вміння прорвати пелену ілюзії та вийти до ща-сливої реальності.
Але повернемося до тривожної довоєнної пори.
У сороковому році я закінчив неповну середню школу — сім класів, отримав похвальну грамоту. Валя Тригуб, мій незабутній товариш, поступив у восьмий клас Кагарлицької середньої школи, а я подався у Київ — поступати в геологічний технікум. До омріяного учбового закладу мене не прийняли, зважаючи на недостатній вік — неповних тринадцять літ. Батько, який тоді працював слюсарем у військовому училищі зв’язку ім. Калі-ніна, водив мене ще в кілька технікумів — здається, в політехнічний, у педагогічний, проте всюди було те саме: надто молодий. "Пощастило" в технікумі шкіряної промисловості на Печерську: там прийняли документи без екзамену, оскільки я був відмінником. Минуло кілька тижнів, я забрав документи назад, збагнувши, що до шкі-ряної промисловості не маю жодного торкання ані в минулому, ані в прийдешньому. Батько втовкмачив мене в школу зв’язківців, що містилася на вулиці Прорізній. Вчитися було легко, я схоплював премудрість телефонної та іншої справи, пов’язаної зі зв’язком, на льоту, викладачі були задоволені моїми успіхами і обіцяли блискучу кар’єру. Житло батько знайшов тут же таки, близенько від школи, на розі Прорізної й Хрещатика. То був дім для сімей військовослужбовців, здається, дев’ятиповерховий, надійно змурований з темно-червоного граніту. Куток для мене здала вдова військовослужбовця, похилого віку, привітна, доброзичлива. За двадцять п’ять кар-бованців вона готувала мені столування, давала постіль. Від неї я дізнався, що маю звичку вночі ходити по кім-наті з заплющеними очима. Така недуга — а може, ні? — називалася лунатизмом. Спочатку вона нічого не ка-зала, але одного разу я, загорнувшись в простирадло, вийшов на балкон і, забравшись на перила, почав балан-сувати на них. Господиня жахнулася, адже квартира була на шостому поверсі! Вона ледве дочекалася, коли я повернувся до ліжка, повісила замок на балконні двері, а вдень викликала батька. Було вирішено відправити мене додому, чому, до речі, я був тільки радий.