— Чотирнадцять літ? — тривожно перепитав Димитр. — Мені днями має сповнитися чотирнадцять літ. Вже запрошені гості до палацу…
— То хочеш знати, княжичу, хто ти, звідки ти? — суворо проказав Вітер-в-полі. — А чи волієш затули-тися від правди брязкальцями шляхетської марноти? Якщо серце твоє озвалося на тривогу моєї душі… якщо голос крові ще не замовк у юних грудях, то вислухай все, що маю сказати тобі. Лицарське слово: після моєї оповіді вибирай шлях самостійно. Спускайся вниз, Димитре, сядемо до вогнища священного, погомонимо сер-цем до серця, як ведеться між рідними душами…
Три литвини з тих, які були відпущені розбійниками на всі чотири сторони, таки не могли подолати по-чуття страху й згідливої приреченості: на світанку вони примчали, задихаючись і відсапуючи, до брами замку, один перед одним наввипередки оповідаючи про напад на байдак, про полон княжича, про всю нічну оказію. Пані Вишневецька, почувши всю ту історію, відчайдушно заголосила, заламуючи руки, сам Корибут холодно й люто наказав посадити вірнопідданих литвинів на палі, але спохопився і замінив смертну кару сотнею канчуків, що й було вчинено ретельними слугами хутко й безжально. Після того покараних — закривавлених і замордо-ваних — посадили на коней, прив’язали до сідел і звеліли вести озброєний загін вершників у розбійницький ліс, де сталася злочинна оказія. Сам князь очолив каральний похід. Три сотні озброєних литвинів та дворових коза-ків вздовж і впоперек міряли копитами коней правічні ліси понад Сулою, нишпорили поміж купинами довжеле-зних боліт, жахаючись потрапити у пащу зрадливої драговини. Три доби тривав той втомлюючий, проте мар-ний пошук. Жодного знаку розбійників слуги Вишневенького не знайшли, не лишилося навіть найменших слі-дів байдака в тому місці, де було вчинено напад. Лютий до нестями вертав свій загін князь Вишневецький на-зад, обіцяючи пересадити половину зрадливих драбів і лайдаків на палі, тим більше що ті вірнопіддані литвини, яких він велів парити канчуками, користуючись нічним привалом, накивали п’ятами, втямивши, що краще за-гинути на вольній волі, аніж у рабстві.
Переїжджаючи хутір Ведмедівку, знетямлений володар перепитав усіх господарів-гречкосіїв, чи не чули вони щось про напад на князівський байдак, чи не бачили юного княжича, чи не відають про злочинного роз-бійника Вітра-в-полі. Хуторяни в один голос запевняли, що в цих краях про напади й розбій давненько не чутно, і славетний Вітер-в-полі промишляє десь аж у Дикому Полі або на Волощині, єднаючи свій загін з тамтеш-німи гайдуками. А тут, біля Засулля, Ведмедівки та довколишніх хуторів, — тихо, спокійно, слава Богу, давне-нько вже ні татарви, ні лихих людей не видать. Ясновельможний Корибут, похнюпившись, дав наказ рушати до Лубен, пекельно страхаючись навіть думати про те, що він скаже пані Вишневецькій про долю її улюбленого сина Димитра. І тут на узліссі йому впала в око кобзарева землянка, а біля неї вже підтоптана постать самого Тайноока. Співець стояв біля похилого тину, тримаючи в руках кобзу, перебирав на ній струни і дивився десь убік, ніби прислухаючись до тупоту кінських копит. З дверей ветхої землянки вигулькнув ставний рудоволосий підліток, задивився на вершників, роззявивши рота від зацікавлення й несподіванки. Князь смикнув за повід, зупинив вороного.
— Гей ти, — крикнув він до Тайноока, — хто будеш?
— Бог його святий знає, хто я, — химерно відповів співець. — Про теє не думаю. Ходжу по світу, нага-дую людям про теє, чиї вони діти, згадую давні думи та казки… то й кличуть мене кобзарем…
— Чи не Тайноок твоє ім’я?
— І на таке ім’я відгукуюся, — згодився співець.
— Чув про тебе, старче.
— Добре чи зле, ясновельможний пане?
— Добра в тебе слава, добра, — знехотя кинув князь. — Кажуть, що ти щира й правдива душа… тому й до тебе нині звертаюся… не як князь, охоронець вашого краю… а як батько. Ти, мабуть, теж батько? Хто тобі ось цей хлопак?
— Сирота… Вій мені за сина… Івась Вогневик звати його. Водить мене, переймає ремесло кобзарське… а пощо тобі знати про сина мого?
— Твій — при тобі, старче! — з болем відгукнувся Вишневецький. — А мій… ось такий, як твій, за ві-ком… полонений розбійниками… Вже третій день ми шукаємо його в цих пущах, і все — дарма! Литвини по-відали, що десь тут було вчинено напад. Ніби всі крізь землю провалилися. Ти давній житель, ти знаєш навіть те, що зрячі не видять! Допоможи! Пані Вишневецька помре від туги, якщо не відшукаємо сина. Я певен, що за нього жадають викупу… Розшукай злочинців, скажи, що я готовий повернути дитину за найвищу ціну. Тільки не кажи мені, що ти нічого не знаєш…
— Я тобі не кажу цього…
— Отже, знаєш? — радісно вигукнув князь.
— Я й цього не мовив…
— Не дратуй мене, старче!
— Заспокойся, князю. Обіцяю тобі дізнатися все, що зможу. Проте, гадаю, що не в золоті тут справа…
— А чого ж ще можуть жадати хлопи, що вирвалися з-під руки панської?
— Ех, князю, князю! — докірливо зітхнув кобзар, провівши пальцями по струнах, і срібнотонні переливи прокотилися понад узліссям. — Хіба не знаєш ти казки, що живуть у народі? Чорт обіцяє золото й багатство за живу душу, але пізніше те золото обертається черепками. Ту казку сотворили бідні люди, бо добре відають ма-рність тих брязкалець. Ось послухай думу прадавню про шукача скарбів небувалих…
Ой у небі три дороги,
Одна заростає.
А у Бога три синочки,
Один десь блукає.
Ой блукає він у світі,
В чужій-чужениці,
Та й не може повернутись
До Вітця в світлицю.
Розбійником його люди
Темні називають,
Та про тяжку, лиху долю
Нічого не знають!
Ой не знають, що шукає
Раю не для себе,
А щоб люди всі вернулись
У забуте небо…
Поможіте йому, вітри,
Блискавиці-громи,
Щоб відкрилися для світу
Божії хороми!
Щоб з’єдналися братове
І згори, і з долу…
Поможіте, доки серце
Ще не захололо!..
Доспівавши свою дивну пісню, кобзар замовк і похилив голову, ніби очікував, що скаже на те князь. Ве-ршники переглядалися здивовано, жваво гомоніли. Вишневецький скупо кивнув, глибока риса залягла на його чолі.
— Бачу, що глибоко копаєш ти, старче. Не гадав, не гадав! Залюбки порозмовляю з тобою, як випаде час. До такої мудрості навіть не всякі таємні ордени додумуються в Європі, а ти…