— Врятуй, бабусю! — простогнала вона. — Тільки ти… тільки ти… Я бачила сон… Слухай, слухай… Бачила я… сеї ночі… нібито ловлю я рибу… з князем Корибутом… затягуємо невід у морі… Море холодне, північне… таке, як у литовських володіннях князя… Тягнемо сіть на берег, бачимо велику рибину… тільки якась вона прозора, тонка… і ледве ворушить зябрами… Як тільки ми кинулись до неї, рибина змінилася…
— Як то змінилася?
— Обернулася птахом… подібним до лелеки. Дивлюся, а ми вже не на березі моря… а тут, над Сулою… Ганяємось за лелекою, а він скаче, скаче… і летить у небо, иокидаючи нас… Я тяжко ридала, груди мої розри-вала туга, коли це — глип! — з’являєшся ти…
— Я, пані? — здивувалася Забіла.
— Саме ти… я добре пам’ятаю… І в тебе на плечі сидить сокіл… Ти подаєш мені того сокола… кажеш: "Ось твій улов…" Я збентежена, жаль мені прозорої рибини… жаль мені й лелеки… і вельми до вподоби со-кіл… А князь Корибут каже: "Наш сокіл! Гарного птаха спіймали ми з тобою!" І тут я… кинулася… І почало-ся… Бабусю! Це знак Божий… З твоїх рук має ввійти у цей дім… спадкоємець для князя…
— Заспокойся, голубонько княгине, — прошепотіла над вухом володарки повитуха. — Дасть Бог, все обійдеться…
Вона вмілими руками ощупала, обмацала змучену плоть породіллі, нахмурилася. Володіючи майже зві-риною чутливістю, визначила, що над цим ліжком витає смерть. Хто прирікався на небуття — мати чи плід, — баба ще не відала, проте якийсь нечутний голос за плечем владно, незрушно прорікав те, що мало статися, а може, й сталося вже на скрижалях книги буття. Забіла рішуче повернулася до інших повитух, сказала:
— Смертельні пологи наближаються, бабоньки! Одній мені не справитися. І не гнівайтеся, хіба я винна в тім, що княгині приверзлося? Слави од вас ніхто не забере, а нагороду здобудете щедру. Мені ж гроші ні до чого. Чуєте? Поможіть мені, а тим — поможете й собі!..
— Що слід робити? — зм’якшилися повитухи. — Кажи, все зробимо…
Забіла одвела бабів до вікна і зашепотіла про свої тривожні підозріння: досвід підказував їй, що княгиня не зможе народити повноцінне дитя. Або плід загине, або породілля. В обох випадках повитухам не жити, їхню долю можна прочитати в очах князя.
— Як же нам порятувати себе? — затремтіли баби.
— Не тільки себе, — задумливо сказала Забіла. — Розв’яжеться багато вузликів долі. Слухайте мене і все чиніть так, як звелю…
Повитуха напоїла княгиню таємничим зіллям, після чого породілля впала у забуття, інколи тихо постог-нуючи. Викликавши управителя, Забіла попросила, не гайнуючи часу, доправити одну з бабів до заповідного лісу на тім боці Сули, де та має нашукати рідкісних трав. Супроводжувати бабу в пошуках не слід, бо трава, зібрана в гурті, втрачає силу. Привезти шукачку назад треба безмовно, не розпитуючи ні про що. Те, що вона привезе, одразу передати сюди. Князеві нічого не оповідати. Управителеві теж слід повісити замка на вуста.
Управитель спочатку скипів, вислухавши ті "теревені", як він висловився, дурної баби, проте охолов, ко-ли вона зауважила про трагічний стан княгині, життя плоду котрої та й її самої залежить від виконання того, про що вона "теревенить". Одна з повитух, отримавши таємничі накази Забіли, покинула палац у супроводі управителя.
Минав тривожний день. Повитуха звеліла приготувати все потрібне для появи нової істоти. Інколи сам Вишневецький з’являвся біля покоїв дружини, запитливо дивився в очі лісової відлюдниці, проте вона суворо махала рукою, владно буркочучи:
— Я вже не під твоєю рукою, ясновельможний пане, а під рукою смерті. Ти сам так розпорядився. Тому заспокойся і будь воїном. Матимеш сина — сокола! Молися Богові і вір!
Князь навшпиньки відходив від дверей, нахмурено блукав по пустельних переходах палацу, запитливо вдивляючись у суворі обличчя предків на старовинних портретах, ніби прохав у них підтримки для спадкоємця, що мав прибути в цей бурхливий світ із таємничих позабуттєвих сфер. І не відав можновладний Кори-бут, що повитуха, послана з управителем до заповідного лісу, зустрілася того дня з Вітром-в-полі, передавши розбійни-кові твердий наказ: сина віддати до палацу. Від цього залежить і його доля, і доля самої Забіли.
Козак-розбійник заглибився у тяжку думу, взявши сина в сповиточку на широкі долоні й дивлячись на його зморщене личко. Вітер-в-полі догадувався навіть про те, чого не встигла передати Забіла: дитя не відомого нікому лицаря з роду мандрівних вояків, котрі не володіли ніколи нічим, окрім волі степової, окресленої лише обрієм, могло з примхи долі стати спадкоємцем імені й володінь такого високого роду, котрому заздрили най-поважніші можновладці Європи. Що це приносило йому, що дарувало, що навіки однімало? Чи Боже в тому веління, а чи хитрощі лукавого, котрий навіть Сина Божого хотів спокусити в пустелі, обіцяючи багатство, вла-ду й силу?
— Поспішай, козаче, — нагадала про себе повитуха. — Мене чекають…
Отямившись від роздумів, Вітер-в-полі зважився. В глибині сумління заклубочилися думки та сподіван-ня, про які він навіть боявся чітко сам собі признатися. Хай! Так буде найліпше! Син матиме надійних прихис-ток, няньок, затишок, безпеку. Пізніше, коли виросте… А втім, цур тобі, пек! Мовчи, пекельна гадко, не вида-вай себе завчасно!..
Палко поцілувавши сина в чоло, козак-розбійник поклав сповиточок до рук повитухи…
Княгиня Вишневецька народила десь опівночі. Змучена й розтерзана цілодобовим болем, вона марила в забутті, не відаючи, що плід її лона з’явився у світ мертвим. Ніхто про теє не відав, окрім повитух, навіть упра-витель не догадувався, пощо возив бабу до правічного лісу, чий владний дитячий голос розітнув тишу приниш-клого палацу. Стривожений князь, почувши той крик, поспішив нагору, вимагаючи від повитух звіту: хто наро-дився?
Забіла зустріла володаря на порозі покоїв, подаючи йому дитину в сповиточку, суворо мовила:
— Радуйся, князю! Маєш від Бога подарунок великий: син у тебе народився! Глянь, який сокіл! А за пані не турбуйся, житиме ясновельможна пані, одужає… Як назвеш княжича?
Крижаний погляд володаря потеплів, він вдячно прийняв немовля в долоні, високо підняв угору, врочис-то проказавши: