— Де ми? — прошепотіла Марічка.
— Карпати, — скупо одвітив Ойра-хан. — Ми прибули туди, де я спустився з неба. Заждіть хвилинку.
Він підійшов до гостроверхої скелі, простягнув уперед якусь чорну паличку, з неї вирвався яскравий промінь, описав коло. Посипалось каміння, захиталася скеля і впала униз. Ойра-хан схилився до чорного отвору в горі, потім розігнувся. Ми побачили на його долоні велике зеленкувате яйце, що примарно мерехтіло, ніби світляк.
— Що це? — вихопилось у мене.
— Яйце корабля, на якому ми полетимо.
— Як же так? Воно ж малесеньке…
— З маленького яйця теж виростає великий птах. Дивіться!
Ойра-хан поклав яйце на землю. Воно засяяло блакитною зірочкою, шкаралупа тріснула, і в просторі по-пливла райдужна хвиля. Почувся мелодійний звук, за ним ще, ще, ще… Над горою покотилася органна музика. Гарячий подих війнув у обличчя. Яйце зникло, натомість ворушилася, звивалася вогняним змієм багатобарвна спіраль. Вона плавила каміння, перетворювала в різні форми і поєднувала докупи. Мелодія наростала, посилю-валася, до неї вливалися нові й нові пісні та акорди, голоси і вібрації.
— Чудо! — зітхнув Тарасик.
— Аж мурахи поза спиною повзуть, — додав я.
— Колись і люди Землі зможуть діяти так, — озвався Ойра-хан. — І полетять до зірок. Дивіться й зви-кайте…
Вогниста споруда піднялася над скелями, осяяла довколишні схили. Десь внизу, у хащі, злякано кричали сичі, з долини почувся сумний гук дзвону, закалатав на сполох. Та ось пломінна спіраль почала згасати, веле-тенське яйце померкло.
— Корабель народився, діти. Ходімо до нього. Прощайтеся з Землею.
Ми глянули на обрій. Над горами малювалася рожева смужечка майбутнього дня. Тарасик тривожно під-няв погляд па Ойра-хана.
— Як же воно буде? Що нас чекає?
— Чекає небувале, — сказав Ойра-хан. — Як моряка в океані. Приготуйтесь до таємниці, до вічно ново-го…
Ми ступили у темний отвір корабля. Загриміли громи, зірки звилися, мов сувій паперу, сліпучі блискави-ці метнули видимий світ у небуття…
***
Народи мене, Матінко Божа,
В Новий Світ народи,
Поклади мене в Зорянім Ложі,
Щоб не знав я біди.
Хай сповиє мене те Мовчання,
Що у серці Твоїм,
Хай моєю оселею стане
Твій надзоряний Дім.
У обіймах Твоїх задрімаю
Мов дитя, залюбки,
І не треба вже іншого раю —
На віки… на віки…
А як знову настане тривога
І Земля спалахне —
У далеку криваву дорогу
Ти розбудиш мене.
Я пройду крізь ворота тілесні,
За похмуру межу,
Та Твій образ, Матусю, чудесний
У душі збережу…
Лиш одне я молю: у долині,
Де страждання завжди, —
Не покинь Твого вірного сина
Серед лиха й біди,
Ти вдихни мені мудрості й сили,
Певність в ділі святім,
І здолаю я темну могилу,
І вернуся в Твій Дім…
Великий чи малий Всесвіт?
Смійся, смійся над тим запитанням, мудра Дитино. Ось я ловлю в долоні барвистого метелика, хочу з ним погратися. Він бринить феєричними крильцями, жартує зі мною, не дається до рук, перелітаючи з квітки на квітку. Для нас відсутня безмежність, а є лише неповторна мить вічної гри…
Що таке зірка, що таке сонце?
О наївні запитання. А що таке промениста блискітка на хвилі ріки? Невже в ній менша таїна, аніж у гріз-них вихорах небесних гігантів? Сказавши що-небудь про іскру, квітку чи зірку — чи передаєш ти знання про них?
Знати — любити! Знати — стати тим, кого хочеш збагнути! Знати — злитися у коханні, забути навіки себе.
Заглиблюйся, поринай у щасливий танець атомів, небесних туманностей, первісних океанів, хороводів юного життя. Стань мукою й радістю нових народжень. Стань пошуком небувалих шляхів! Стань повелителем і повстанцем! Стань громовим і мовчазним, коханим і самотнім. Це — життя…
Ти жадаєш творити?
Вставай, підіймайся, пробуй! Мати Природа для того й розбудила тебе з правічного сну. Ліпи смішні притулки для ляльок своїх на березі Великого Моря. Не соромся їх. То провісники грядущих прекрасних спо-руд, яких не посоромиться навіть титан. Всякий шлях невимірний, тільки бійся стверджувати безповоротність найчарівнішої стежки, бо вона приведе тебе до великої самотності.
Вічна Гра — твій ідеал. Не бійся зруйнувати піщані купи на березі океану. Ген твої друзі зі сміхом несуть тобі в долонях барвисті самоцвіти, знайдені в дюнах, в гірських ущелинах. Ось щебече над твоєю головою спів-уча пташка, заохочує послухати свій щирий мелодійний дарунок. Ген у небесній блакиті плине хмаринка, за-кликає: до мене, до мене, до мене! Спочинь на моїх лебединих крилах, спочинь!
Громи… і плачі… і стогін…
Десь далеко, далеко…
Одвернися, не слухай. То сни, неіснуючі сни. Є лише ласка, і ніжність, і спокій, і вічне кохання. Корінь Світу пульсує невичерпними соками, напинає вогнисті груди, посилає невмирущі джерела буття атомам, лю-дям, квітам і зорям, птахам, амебам, тиші і грому. Життя — то вічна весна, то полум’яна осінь, і солодке чекан-ня, і казковий шепіт ночі — шепіт матусі, шепіт подруги, сміхотливий шепіт товариша гри. Де ти? Де ти?
Тут, ось я тут, лише простягни руку свою. Я у небі, в сутінках вечора, поміж зеленим чи блакитним лис-тям, я в забутій пісні, я вічно з тобою. Тільки не втікай, не біжи від мене, мій прадавній товаришу, моя чарівна подруго небесної гри…
Громи… і плачі… і стогін…
Хто плаче? За ким? Чому?
То здається тобі. То здається…
Ні, я чую! Плаче безмірність. Здригається спокій Батьківського Гаю, небо тремтить громом конання й муки. Серце квилить, прагне летіти на поміч. Хоче бути там, де страждання, де можна прийняти у себе частку великої муки…
Ти почула далекі зойки, мудра Дитино! Тебе вже ніщо не втримає. Поспішай, лети, народжуйся в світ муки, щоб принести туди радість Вічної Гри. Зупини криваву ріку, покажи зрячим світи радості й казки.
Як летіти мені? Де шляхи до далекого вирію тяжкого дитинства?
У серці, в боліснім серці. А все інше — я дам тобі, я — твій вічний товариш. Ти називав мене Ойра-ханом над Бугом, над прозоро-жовтими водами земної ріки. Діти, ви не забули мене?
Прокидайтеся, прокидайтеся! Ніжна дрімота кохання хай розімкне обійми! Вас чекає далека Земля, мале-сенька бідна планета поміж зоряних валів. їй тяжко, вона очікує ваших дитячих рук…
Тарасику, Павлику, Марічко, де ви? ,