Мати схопила мене за руку, почала хворостити віником. Я підскакував, кричав, аж доки батько не при-пинив тої, безумовно, заслуженої кари.
Другого дня мати з учителькою відправили мене знову до табору. Там втікача переодягли в форму, на лі-нійці оголосили догану, біля складу з домашньою одежиною поставили вартового. Через два дні я знову втік, залишивши форму на ліжку. Оскільки власного вбрання добути мені було зась, я зробив з двох галстуків плав-ки, прибрався в них, як прадавній Адам після вигнання з раю, і чмихнув опівночі до благословенного батьківсь-кого притулку.
На цей раз по мені погуляв батьківський очкур, хоч, треба віддати належне Павлу Трохимовичу, він пе-ріщив мене символічно, лише виконуючи волю матері. Проте втретє мене до табору не відправляли, збагнувши, що такий "відпочинок" не для диких натур, подібних до моєї.
Кілька тижнів я пас худобу, помагаючи громадським пастухам, заробляючи за те літр–два молока та па-ляницю пахучого хліба. Там я учився курити цигарки з кізяку, грати в різні прадавні ігри, слухав страшні історії про мертвяків, розбійників, домовиків.
У серпні закортіло ганяти коней в "нічне". Було дивно, тривожно, хвилююче сидіти біля багаття, дивити-ся в кипляче лоно вогню, спостерігати за польотом хмари іскорок у небо, викочувати з попелу, з жару сіро-чорну печену картоплю, перекидати її з долоні на долоню, в потім жадібно поглинати, згадуючи генетичною пам’яттю, що це вже колись було, що таке чатування біля багаття — вічна варта нашого народу, розпочата в незапам’ятну пору. В сутінках бовваніли постаті стриножених коней, на небосхилі котилося зоряне диво, плив човник місяця, чомусь не хотілося спати. Здавалося, що отакий спосіб життя — природний і звичний, а школа, робота в полі, дорослі химерії — то все якесь неприємне сновидіння, котре приверзлося в нещасливу пору.
Вранці пастухи погнали коней на колгоспний двір. Я вперше сів на коня (то була пузата кобила). Мене ніхто не навчив, як треба триматися, як вести себе на хребті тієї худобини, і, коли кобила почала бігти за гуртом передніх коней, я почав теліпатися на загривку шкапи, як здоровенний шмат м’яса в зубах собаки, ледве стри-муючись, щоб не закричати від остраху. Вчепившись у гриву руками, я припав до кобилячої шиї, волаючи: "Стій, стій, кому кажу — стій!"
Ясна річ, тварюка мене не слухалася, а старші хлопці-пастухи сміялися і давали якісь поради, в яких я ні-чого не тямив. Нарешті, вже десь в селі, недалеко від нашої хати, нагуцавшись та наткавшись, я випав, як ка-мінь з пращі, з того мерехтіння кобилячої гриви, хвоста, ніг та хмари куряви в придорожню канаву. Добре, що не потовк ребра, не поламав ніг. Відбув ту пригоду кількома синяками та подряпинами. Після того я не сідав на коня, мабуть, років з двадцять п’ять.
Минуло літо, прокотилася осінь. Знову школа, цікаві книжки, німі кінофільми в колишній церкві. На кіно приходило все село. Добровольці крутили динамо, кіноапарат тріскотів, механік по ходу дії пояснював те, що відбувалося на екрані, проте враження від тих перших примітивних фільмів було глибоким і вражаючим: суть його була, як мені здається, в тому, що глядачі прилучалися зримо, масово, несподівано, вперше в історії, до життя інших людей, країн, спільно, всенародне співпереживали ті чи інші події, ситуації. То був прорив у часі й просторі, бо можна було реально побачити і далеке минуле, і ще ненароджене прийдешнє, і казкових істот, ні-бито вигаданих людською уявою, і чужі краї та континенти, що здавалися небувальщиною…
Проте понад всією тією новітньою екзотикою пливло правічне народне життя: народжувалися діти, од-ружувалися нові пари, творилися чарівні містерії весіль та щорічних свят. Я дуже любив так звані "свайби" — традиційні ритуали поєднання нареченої й нареченого, творення нової сім’ї; в таких подіях відображалася стихійна радість всієї громади, відчувалося, що це справді не лише справа двох, а дійство цілого народу. А які ба-гатоденні опери — дивоглядні спектаклі під зоряним небом, під покривалом хмар і вітрів, на виду у птахів і звірів, дерев і квітів, на очах у тисяч людей! Скільки віків творилося те чудо? І як "легко", як хутко воно розвія-лося на лихоманкових вітрах епохи, щоб замінитися сміттям псевдокультури! Достатньо згадати бодай кілька фрагментів з тої хвилюючої вистави, щоб втямити, що розгубили ми на манівцях сатанинських років…
— Сивая зозуленько,
Не вставай раненько,
Не куй так жалібненько.
— Як мені не кувати,
Коли має осінь наставати.
— Оленчина матінко,
Не вставай так раненько,
Не плач жалібненько.
— Як мені не плакати —
Одну дочку маю —
Треба віддавати.
Не розвивайся, гаю,
Не завдавай жалю,
Не розвивайтесь, луги,
Не завдавайте туги,
Бо й так тугу маю,
Дочку від себе оддаю,
Та в чужу сторононьку,
Не в свою родиноньку…
Мені здається, що всі ті речитативи та пісні, арії, сюїти, роздуми та голосіння своєю природністю, прос-тотою, геніальністю дорівнюють стихійним силам Землі й Неба: воді, вогню, повітрю, зоряній безмірності. Це був неповторний Всесвіт Душі, котрого марно шукати у штучних зусиллях нинішніх апологетів "обрядів", ви-смоктаних з пальця бездуховних сучасників. А тепер — скільки віків нам чекати, щоб дорівнятися знову до сво-їх унікальних предків?!
— Кучерявий Іванко, кучерявий,
Хто ж тобі кучері позавивав?
— Позавивала мені Маруся
Темної ночі, ясної свічі,
Ясного сонечка у віконечка…
Або ось ця поетична перлина, яких тисячі в ритуалі весілля:
— Ой думай, Марусю, та не думай, —
Пливти тобі дві річеньки, третій Дунай.
За Дунаєм черешенька з ягідками,
А вже ж тобі не гуляти з дівоньками.
— Обламаю черешеньку, хоч не всю,
Погуляю неділеньку хоч одну…
Що б не діялося в ті осінні хвилюючі дні, все було з піснею, з мудрістю, зі щирістю; чи випікалися шишки весільні або короваї, чи проходила наречена селом, запрошуючи всіх на весілля, чи перевозився скарб з хати в хату, — всюди примовки, всюди поезія, неповторна, запашна, відточена, відшліфована тисячолітнім Ре-дактором — духом-нації.
Ясна річ, що всі мої нинішні міркування — вже підсумок цілого життя, проте й тоді, в дитячі літа, душа сприймала струмок пращурівських традицій як єдино можливий і вартісний поза всякими оцінками "культур-них" зайд…