На поминальному вечорі було майже все село, говорилося чимало хороших слів про покійного, повторю-валися якісь його думки, слова. А я відчував усім серцем: людям залишається лише плівка, порожній інфор-маційний знак діянь та думок того, хто покинув цей світ. Естафета відсутня, треба чесно визнати це! Хіба нама-льований або описаний у слові смолоскип тотожний живому вогню? Хіба він може зігріти, запалити, осяяти? Хіба Пушкін живе в "пушкінознавцях" або Кобзар у "шевченкознавцях"?
Друзі мої, рідні мої!
Ви всі такі розумні, освічені, досвідчені, м’яті-перем’яті життям і поєдинками з супротивними силами. Знайдіть же для мене краплину віри й певності, зернятко глузду, з якого виріс би паросток цілковитого знання, а не риторики! Я сам умію мудрувати, складати фрази для пояснення того, що не може бути пояснене, я сам можу повторити безліч афоризмів та "крилатих" думок відомих людей. Дайте мені таку відповідь, котра дорів-нювала б суттю своєю Сонцю, Вітру, Воді, Землі, Повітрю, Вогню, щоб вона — та відповідь — уже не вимагала подальших пояснень. Скажіть же мені: навіщо ми хоронимо в землю близьких, далеких, рідних і нерідних, ворогів і байдужих? Навіщо йдемо вслід за ними, поповнюючи ґрунт, родючий гумус власними тілами? Невже лише для того, щоб хапнути свою порцію повітря, земних плодів, чи ковток джерельної води, а чи судорогу щастя в коханні, насолоду владолюбства або наукового пізнання?! Хто й навіщо запустив для нас страхітливу небесну карусель, що поглинула міріади життів і не хоче зупинятися досі, проте погрожує апокаліпсичною ка-тастрофою?!
Скажіть мені, не мовчіть!
Проте навіщо я питаю у тих, хто позбавлений такого знання або ніколи й не думав про нього?
Ми змагаємося, шукаємо, кохаємо, будуємо, руйнуємо, прагнемо, вертаємося, вмираємо! Ми стверджує-мо, проклинаємо, оспівуємо! Та найдивніше те, що здійснюємо ураган дій, не відаючи, хто ми й звідки?!
Не маючи критерію, не маючи розуміння самих себе — навіщо будувати й убивати? Може, варто зупи-нитися й оглянутися? Може, коли многі замисляться, то загадка з’ясується? І тоді ми з ясним розумінням за-вдань, за ВЕЛІННЯМ ДУХУ ІСТИНИ, а не ложних "законів", ринемось до нової дії, нового чуття, нової мислі, і тоді засяє Реальне Буття на попелищі "лежачого в злі світу", про який бідкалися і прадавні гностики та єванге-лісти, і сучасні поети, і гімалайські махатми та запорізькі характерники, чутливі діти сучасності і страждаючі матері всіх країн та віків, котрі дають життя всім сущим у страшних муках…
Друзі мої, рідні мої!
Я з побожністю цілую хрести на могилі батьків, родичів, пращурів і звертаюся до живих. Я не проща-юся з тими, хто замовк навіки в глибинах Праматері Геї. Сідаю до робочого столу, щоб спробувати розмотати, розплутати "Гордіїв вузол" нашого спільного інферно-пекла. Розрубати його, як це робив колись Олександр, — неможливо! Хай я лише один з тих, хто замислюється над сутністю Буття, проте ми так глибоко зав’язли в тря-совині невігластва та самообману, що будь-яке зусилля до Звільнення — виправдане!
Ці рядки — спроба збагнути себе, тобто — збагнути Світ!..
Жив коваль-чарівник у правічнім гаю край дороги.
(В цілім світі відоме його ремесло).
Доручили кувать йому Слово Полум’яне давнії Боги
І урочий Світанок призначили —
вельми таємне число.
Дні летять, ніби птахи. І треба кувати це Слово!
Тільки люди ж ідуть, замовляють підкови й мечі,
Тим царям захотілось для тюремної брами обнову,
Тому вкрай необхідні для жінки нові рогачі.
І жаліє коваль тих людей, сіє вироби марш у світі,
Забуває про Слово Огнисте, заповідане здавна йому.
І згасає талант. І лягають на плечі століття,
Покривають утомою серце, відпливаючи в тьму.
Небо все ще чекає і надіється знову і знову,
Лиш умови своєї воно з ковалем не міня —
Грізний час недалеко, світ жадає Вогнистого Слова,
І урочий Світанок уже осідлав чарівного Коня.
Не надійся, моряк, на погоду,
Покладайсь на вітрило міцне,
Не надійся на чистую воду —
Під водою каміння страшне!
Мати рідна тебе не обманить,
А обманять тумани густі.
Не надійся, моряк, на погоду —
Будуть шторми лихі на путі!
ПІСНЯ ЛИТОВСЬКИХ РИБАЛОК
…небо,
немов запона, розідралось,
не стало часу, простір зморщився
і бути перестав.
І кожен
у собі побачив Сонце
в звіринім колі…
…І сам себе судив.
М.ВОЛОШИН "Шляхами Каїна"
Книга перша. Падіння Люцифера
Що таке і Сила, і Безсилля?
Тайна ця для кожного нова:
Буря лише гне мале бадилля,
А дуби — з корінням вирива.
Велетні рептилії пропали,
А мурахи — всіх переживуть,
Передохло деспотів чимало,
Сіячі прості в безсмертя йдуть.
Не вважай за силу гримотіння,
Сила дозріває уві сні,
У таємній думі, у насінні,
В Материнській вічній глибині.
Починай шляхи від Блискавиці,
Та в Мовчанні — в Таїну гряди!
Коли хочеш з Силою здружиться,
То її у Серці віднайди…
Хто знайде траву Амуланг, матиме здоров’я, силу й бадьорість духу. Ця трава не росте там, де її вже бодай один раз розшукали. Завжди шукай її в іншому місці. І ще пам’ятай: трава Амуланг нічим не відрізняється від всіх інших трав, що ро-стуть довкола. Знайти її може лише той, хто відзначений долею.
КАЛМИЦЬКА КАЗКА
…Письменник пише книгу. Про кого? Кому? Навіщо? Він вигадує героїв, сюжет, ситуації. Коротко ка-жучи, він творить небувалий світ, психомодель подій, що відбулися в його чутті, умі, уяві.
Хай не говорять мені про реалізм, про документальність тощо. Будь-яка книга — вигадка, бо реальне хі-ба можливо повторити або відтворити? Кожне почуття, подія, явище, сутність або мить — унікальні й само-достатні. Тому відтворити їх в умі або почутті інших людей з допомогою книги, кіно, музики, полотна — марна річ! Тим більше неможливо передати певну ідею, вигадуючи неіснуючих героїв та ситуації, тобто фор-муючи так званий художній твір.
Ми ще не пізнали світу, в якому живемо. Ми ще не відаємо тайни власного буття. Quo vadis? (Куди пря-муєш?) — цей крик звучить впродовж віків. Додавання до нерозгаданого світу множества нових псевдосвітів з допомогою "творчості" ускладнює буття до безкінечності… Тому найясніше можна передати читачеві спогади (або спробу спогадів) про власне, індивідуальне сприйняття життя, пробудження духу, сумнів, прагнення, ося-яння, падіння і піднесення.