— Ай! Пече! То є справжній вогонь!
— Браво! — крикнув хтось.
Через бар’єр кинулося ще кілька охочих, вони теж пробували наблизитися до полум’я, але з сміхом та криками відступали. Багаття ширилося, тирса довкола вогню тліла, запах горілого розповсюджувався навіть надвір. Глядачі занепокоєно гули, чулися крики:
— Пожежа!
— А він нас не спалить?
— Куди дивляться пожежники?
— Заспокойтеся, це ж фокус! Ілюзія!
— Еге! Спробуй підійди до тієї ілюзії!
Ойра-хан заспокійливо підняв руку, запала тривожна тиша. На арену в супроводі ніжної музики вибігла дівчинка літ десяти — синьоокий янгол з кучерявим волоссям, довгою русою косою — і зупинилася біля ілюзі-оніста. Він погладив її по голівці, зробив рукою знак. Дівчинка пробігла по бар’єру довкола арени, всі її вітали оплесками. Ойра-хан схопив дівчинку за платтячко, підняв угору і жбурнув у вогнище. Увсебіч сипонули іскри, вбрання на ній спалахнуло. Хтось пронизливо заверещав, якась дама скрикнула і знепритомніла, їй тикали під ніс нашатирний спирт.
Вбрання обсипалося попелом, дівчинка стояла посеред вогню в золотому трико і весело сміялася. Язики полум’я перетворилися в тремтливі пелюстки велетенської квітки, публіка гоготіла від задоволення й несподі-ваного перетворення; потім знову всі зачаровано затихли. Казкова квітка закривалася, ховаючи дівчинку від очей глядачів. Невдовзі на арені видно було лише тугий рожевий пуп’янок розміром з пів-чоловіка. Ойра-хан торкнувся його рукою, він знову почав розгортатися. Проте пелюстки тепер були багрово-чорні, потім пурпу-рові, жовтогарячі, ніжно-сонячні, нарешті вибухнули грізними полум’яними звивами. Тільки тепер серед палю-чої стихії замість дівчинки з’явилася постать чорного гривастого лева. Звір заричав, перебираючи лапами, з-під яких летіли іскри і великі жарини. Він поволі вийшов з вогню, публіка занепокоїлася. Ойра-хан підняв у руці пістоль, вистрілив. Лев смішно підскочив угору, перекрутився в повітрі і знову став дівчинкою в білому плат-тячку. Вона кланялася на всі боки, глядачі шалено вітали її, кидали квіти. Вогонь на арені погас, на свіжій тирсі не лишилося жодного знаку. Ойра-хан дивився понад головами людей спокійно-усміхнено, долоня його лежала на плечі дівчинки.
Вона ще раз уклонилася публіці, ловко присівши, і побігла до виходу, посилаючи всім поцілунки. Тара-сик потягнувся до дірочки, щоб краще її роздивитися, гілка хруснула. Я схопив товариша за штани, проте й сам не втримався: ми разом шугнули вниз, прорвали склепіння шатра, несамовито залементували. А далі — я й сам не відаю, що сталося! Якась сила підхопила нас, закружляла, понесла над ареною. В моїх очах миготіли вогні, свідомість знемагала від страху й подиву, я не міг збагнути — сниться мені ця подія чи це насправді?! Глядачі шаленіли, сміялися. Звідкілясь почувся здивований і гнівний голос мого вітчима Семена:
— Павло, іродів сину! Ти чого там літаєш? Хтось із задніх рядів захоплено вигукнув:
— Дивися, дивися! То ж Павлик Семенів і Маринин Тарасик! Оце так шибеники! Звідкіля вони взялися?
Тугий струмінь незримого потоку поніс нас до середини арени, поставив біля Ойра-хана. Ми боялися ди-витися на людей, винувато й злякано тремтіли, оглядаючись, як би хутчіше дременути. Ілюзіоніст торкнувся долонею моєї голови, я глянув у його прозорі очі. Погляд Ойра-хана був уважний, веселий і рідний. Знову за-жевріло відчуття: я знаю цього магічного юнака, він близький і дружній. Ілюзіоніст сміявся цілком по-дитячому і щось запитував, застерігав і підбадьорював. Нам стало легше від тих очей, і вже вони не здавалися грізними та стальними, як спочатку, а ніжними й люблячими.
Від виходу поспішав чоловік у чорному костюмі, він запитливо й тривожно поглядав на ілюзіоніста, по-казуючи на діру в шатрі. Той зробив рукою заспокійливий знак. Та раптом в перших рядах встав на повний зріст офіцер у жандармському мундирі і голосно сказав:
— Вимагаю пояснень.
— Яких пояснень вимагає пан поручик? — ввічливо запитав чоловік у чорному.
— Хай ваш… е-е… ілюзіоніст пояснить нам… е-е-е… свої феномени.
— У всякій професії є свої таємниці, і розкривати їх…
— Пробачте, пробачте, батечку мій… е-е-е… не знаю, як вас величати… Хай попередні фокуси-покуси були вашою професійною таємницею, хоча й до них можна застосувати той же критерій: вони надто природні й правдиві. Я бачив багато факірів, батечку мій, і запевняю вас: ваші фокуси надто моторошні…
— Як на чий смак, — поклонившись, холодно сказав чоловік у чорному.
— Гаразд, погодимося! Але хлоп’ята… вони тутешні… Вони впали без наміру, без домовлений. Яким чином…
— Що, пане поручику?
— Яким чином вони були зупинені в повітрі й врятовані? Це мене бентежить і вимагає пояснення.
— Невже всяка тайна вимагає пояснення? — раптом запитав Ойра-хан. Голос у нього був звучний і хо-лодний, здавалося, ніби дзвенить кришталь.
— Бажано, бажано, пане ілюзіоністе! — роздратовано сказав жандарм. — Інакше це загрожує нормаль-ному плинові суспільного життя і може викликати небажані думки, а отже — наслідки…
— Не розумію вашої логіки, — спокійно відповів Ойра-хан. — Нецікаво жити, коли немає тайни…
— Я не філософствувати прийшов сюди, — нахмурився жандарм, — я вимагаю відповіді.
— В афіші сказано: дозволяється навіть замовляти фокуси. Хлоп’ята впали несподівано, але я маю мож-ливість будь-яку ситуацію обіграти для ілюзії. Ви задоволені? Ми можемо продовжити виставу?
Жандарм мовчки сів на своє місце, сухо кивнувши головою на знак згоди. Глядачі приглушено, але вдо-волено гомоніли. Чоловік в чорному підштовхнув мене з Тарасиком до виходу.
— Марш додому, босонога командо! Приходьте наступного разу нормально, як всі люди!
— Наступного разу він у мене на пузі приповзе! — почувся з задніх рядів хрипкий голос мого вітчима Семена. — Я йому такого компреса до одного місця прикладу, що…
Публіка реготала. Ми метнулися, мов злякані горобці, до виходу. Нас проводжали уважні, тривожні, за-непокоєні очі Ойра-хана…
***
Біжить горбами поза селом дитяча ватага. Чути клич бойовий. Курява стовпом. Зосереджені лиця.
Куди вони поспішають? Навіщо?
Дорослі не відають про те. Забули.