Пітер Пен і Венді

Страница 16 из 44

Джеймс Мэтью Барри

— Рятуйте! Рятуйте!—'— зарепетував Хвалько, повалившись на землю.

— Що ж діяти? Що діяти?..

Ну як тут не згадати добрим словом Пітера! Такий він мав вплив на хлопців, що в цю скрутну хвилину вони звернулися думкою до нього.

— А що вдіяв би Пітер?— запитали всі разом. І майже тут-таки відповіли самі собі:

— Пітер зробив би їм страшні очі між ногами! А тоді вигукнули:

— То робімо ж, як Пітер!

Треба вам сказати, що це найпевніший спосіб відстрашити вовків. Отож усі як один хлопчаки пригнулися й грізно подивились на вовків крізь розставлені ноги. Та мить тяглася нескінченно довго, але за нею була перемога: тільки-но вони рушили вперед у цій страхітливій позі, як усі вовки підібгали хвости й чкурнули геть.

Хвалько підвівся з землі, І хлопчакам здалося, що в очах у нього й досі відбиваються вовки. Та насправді то було щось інше.

— Ой хлопці, яку прекрасну пташину я бачив у небі!— вигукнув

Хвалько, коли вони стривожено з'юрмилися навколо нього.— Велику білу пташину. Вона летить сюди.

— А що ж то за пташина, як по-твоєму?

— Не знаю,— тихо відказав Хвалько.— Тільки з вигляду вона дуже стомлена й весь час жалісно стогне: "Бідолашна Венді!"

— "Бідолашна Венді"?

— А-а, згадав!— ту ж мить вихопився Задавака.— Атож, є такі птахи, що звуться вендями.

— Гляньте, вона летить!— вигукнув Чубчик, показуючи на небо. Венді вже була майже над їхніми головами, і вони добре чули її

жалісний стогін. Та от здаля долинув і пронизливий голосочок Дзінь-Брязь. Тепер ревнива фея облишила й удавати приязну і накидалася на свою жертву з усіх боків, щоразу боляче щипаючи її.

— Гей, Дзінько!— загукали здивовані хлопчаки. У відповідь Дзінь продзвеніла:

— Пітер звелів вам застрелити цю вендю!

Серед загублених хлопчаків не заведено брати під сумнів Пітерові накази.

— Як Пітер звелів, так і зробимо!— дружно вигукнули довірливі хлопчаки.— Нумо мерщій по луки та стріли!

Усі, крім Базіки, шмигонули в свої дупла. А він лишився на місці, бо мав лука при собі. Дзінь побачила це і вдоволено потерла свої крихітні рученята.

— Ну ж бо, Базіко, не барися!— підганяла вона його.— Ото зрадіє Пітер!

Базіка похапцем наклав на лук стрілу.

— Стережися, Дзінько!— гукнув він і вистрілив.

Венді, тріпочучи, мов пташка, впала додолу із стрілою у грудях.

Розділ шостий

ДІМ-ДОМОК

Простосердий Базіка стояв, мов звитяжець, над тілом Венді, а тим часом інші хлопчаки, вже озброєні, вискакували із своїх дерев.

— Опізнилися!— гордо вигукнув Базіка.— Я вже підстрелив її, цю вендю. Ну й хвалитиме ж мене Пітер!

— Дурноверхий йолоп!— обізвалася згори Дзінь-Брязь і майнула геть з очей.

Та ніхто не почув її. Усі обступили Венді, і, коли добре придивилися, запала моторошна тиша. Якби серце Венді билося, вони неодмінно почули б його.

Перший порушив мовчанку Задавака.

— Це не пташина,— злякано мовив він.— Здається, це... дівчинка.

— Дівчинка?— перепитав Базіка і затремтів.

— А ми вбили її,— хрипко сказав Хвалько. Усі поскидали шапки.

— Тепер я розумію,— сказав Чубчик.— Вона летіла до нас разом з Пітером.— І він скрушно повалився додолу.

— Нарешті Пітер знайшов дівчинку, щоб піклувалася про нас,— озвавсь один із Близнюків.— А ти вбив її.

їм було жаль Базіки, але ще дужче жаль самих себе. Тож, коли він ступив був до них, усі відвернулися.

Обличчя Базіки було бліде мов крейда, але повівся він з гідністю, якої доти ніхто в ньому не помічав.

— Так, я вбив її,— мовив він замислено.— Коли, бувало, дівчатка ввижалися мені вві сні, я звичайно казав: "Матусю, матусю". А коли вона зрештою справді з'явилася, я її застрелив.

І він поволі рушив геть.

— Не йди!—з жалем гукнули хлопці.

— Мушу йти,— відказав він, увесь тремтячи.— Я так боюся Пітера.

Саме в цю трагічну мить вони почули звук, від якого їхні серця сполохано тьохнули. То було Пітерове кукурікання — в такий спосіб він завжди давав їм знати, що повертається додому.

— Пітер!— хором вигукнули хлопчаки.

— Сховаймо її!— прошепотів хтось.

Вони квапливо заступили Венді. Тільки Базіка лишився осторонь.

Знову пролунало дзвінке "кукуріку", і ось уже перед ними став сам Пітер.

— Привіт, хлопці!— гукнув він.

Вони розгублено віддали йому честь, і знову запала мовчанка. Пітер насупив брови.

— Ось я й повернувся,— уже починаючи сердитись, сказав він,— то чого ж ви мовчите?

Хлопчаки порозтуляли роти, але вітальні вигуки наче застрягли в них у горлі. Пітер не звернув на це уваги, бо дуже квапився потішити їх приємною звісткою.

— Чудові новини, хлопці!— вигукнув він.—Нарешті я знайшов вам матусю!

Усі так само мовчали. Почувся тільки глухий удар об землю: то Базіка упав на коліна.

— Хіба ви не бачили її?— запитав Пітер уже трохи стривожено.— Вона ж полетіла сюди.

— Ой леле!— тихо мовив чийсь голос.

— Який злощасний день!— докинув ще один. Базіка підвів голову.

— Пітере,— спокійно заговорив він,— я покажу тобі, де вона. Та всі, як і раніш, заступали Венді від Пітерових очей. Отож Базіка сказав:

— Ану, Близнюки, відступіться. Нехай Пітер побачить.

Тепер уже всі посунулись назад, і Пітер побачив мертву Венді. З хвилину він дивився на неї, не знаючи, що діяти.

— Померла,— розгублено мовив він.— Мабуть, їй страшно, що вона померла.

Вн подумав, як добре було б оце тепер узяти та й поскакати собі геть на одній нозі, неначе в якійсь веселій грі,— ген-ген звідси, щоб не бачити цієї мертвої дівчинки й ніколи більш до неї не вертатися. Коли б він таке зробив, то й усі хлопці залюбки поскакали б за ним. ' і Але в грудях у Венді була стріла. Пітер витяг її і обернувся до своєї ватаги.

— Чия стріла?— суворо запитав він.

— Моя, Пітере,— відказав Базіка, стоячи на колінах.

— О підлий убивця!— вигукнув Пітер і заміривсь на нього стрілою, наче кинджалом.

Базіка не зрушив з місця, а сміливо розхристав груди.

— Бий, Пітере,— твердо мовив він.— Бий несхибно. Двічі підносив Пітер стрілу, і двічі рука його опускалася.

— Не можу,— з розпачем у голосі сказав він.— Щось спиняє •мою руку.

Всі вражено подивились на нього. Тільки Хвалько, на щастя, в цю мить позирнув на Венді.

4 — Дивіться!— гукнув він.— Дивіться на дівчинку Венді... на її руку!..

То було справжнє чудо: Венді підняла руку. Хвалько нахиливсь до неї і шанобливо прислухався.