* * *
У вересневі дні 1873 року Михайло Петрович Драгоманов, повертаючись з дворічного відрядження в європейські країни, зупинився у Львові. Ім'я молодого вченого на той час було відоме серед громадських діячів. Добре обізнаний з російською, українською та європейськими літературами, він ширив прогресивні погляди про культурні взаємини народів, зокрема слов'янських. Ще до відрядження за кордон учений надрукував статті про культурне життя в західноукраїнських землях. А тепер мав ще подати до друку у журналі "Правда" велику працю "Література російська, великоруська, українська і галицька". З надрукованих творів Федьковича найбільше його увагу привернули прозові повісті.
Маючи намір установити контакти з інтелігенцією Львова, Драгоманов насамперед зацікавився Федьковичем, у творах якого знаходив самобутні естетичні погляди, талант народного співця.
Зустріч відбулася в готелі, де зупинився Драгоманов. Переступивши поріг, Федькович оглянув простору кімнату, подав свою крисаню й топірець Бучинському. Драгоманов швидко підвівся з крісла, пішов назустріч гостю з простягнутою рукою. У зарослому бородою обличчі, живому виразі очей, що світилися розумом і відвертістю, відчувалася простота, щирість та приязнь. Федькович уклінно привітався, виявляючи повагу до вченого, який побував у Берліні, Гейдельберзі, Празі, Флоренції, Цюріху, Парижі, а тепер прибув до Львова.
— Давно хочу познайомитись з вами. А твори ваші мені добре відомі, — тиснув руку Драгоманов.
— Я не радію своїми творами. То все гуцульські сльози та туга пекуча, — Федькович журливо й суворо поглядав то на Бучинського, то на Драгоманова.
— Читачі іншої думки про ваші твори, Юрію Адальбертовичу.
— Не звіть мене Адальбертовичем. Я безбатченко. Звіть просто Юрієм.
— Хай буде так, пане Юрію.
— І паном не звіть. Я мужик!
— Відчуваю душу гуцула. Прошу друзів до столу, — Драгоманов поставив на стіл різні ласощі.
Сідаючи, Юрій примружив очі, дивлячись на цукерки. Далі відкинув полу свого киптара, витяг капшук тютюну, запалив. Запитливо дивився на Михайла Петровича.
— Такий наш звичай, — мовив Юрій, пускаючи догори тютюновий дим.
— Розумію... Розумію, — обізвався Драгоманов. — Я поважаю звичаї кожного...
— Тому про вас іде добра слава, — Федькович поклав капшук поруч тарілки з солодощами.
— Слави я не заслужив, — бажаючи перейти до ділової розмови, Драгоманов розгорнув журнал "Правда". — Читали статтю про Івана Сергійовича Тургенєва? Це мій друг Іван Білик надрукував. Брат письменника Панаса Мирного.
— "Правду" я перечитую, хоч, сказати щиро, іноді від того в носі коле, — слова Юрія викликали сміх. — Краще б почитати те, що ви писали, мандруючи по Європі.
— Писав багато. В італійському часописі "Rivista Europea" надрукував статтю про українську літературу. Тепер "Правда" передруковує її. Розповів у ній про наших письменників, згадавши і новітніх — Нечуя-Левицького та Панаса Мирного. Закинув навіть слово про те, що наша література, разом з російськими творами Гоголя, своїми образами мужицького життя випередила сільські оповідання інших літератур, як-от Жорж Занд, Ауербах та інші.
— Спасибі. То добра думка.
— Шкодую, що, пишучи статтю, ще не мав відомостей про ваші повісті та оповідання. А нещодавно, завдяки допомозі нашого друга Мелітона Бучинського, я маю уявлення про них. Прошу вашого дозволу надрукувати їх у Росії.
— Не дозволю! Вони не варті перевидання. Хай так і заклякнуть на шпальтах журналів. Я не прозаїк... То не твори, а лихо моє.
— Твори письменника з часу їх надрукування стають надбанням народу. Найцінніше, що ви створили, це ваші повісті! "Люба-згуба" привернула увагу багатьох наддніпрянців. Які самобутні постаті проходять у творах "Сафат Зінич", "Опришок", "Серце не навчити"!.. Читаєш і пізнаєш добру душу гуцула, його радощі й трагічну долю. В ім'я братерства, єднання буковинців з галичанами та наддніпрянцями ваші повісті мають бути надруковані в Києві.
— Коли хочете щось надрукувати, то прошу повезти до Києва мою "Планиду".
— А що то за твір?
— По ньому долю людську можна пізнавати.
— Охоче ознайомлюсь і з цим твором. Прошу через пана Бучинського передати мені рукопис.
— Рукопис я передам. Але прошу і вас, професоре, завітати до мене в гості.
— Дякую... Ознайомлюсь з рукописом "Планиди" і прибуду.
Ще багато розповідав Драгоманов про свою подорож, розпитував про боротьбу, що ведеться між літераторами у Львові. З добрими враженнями повертався Юрій. Супроводжував його Бучинський.
* * *
Театр "Руської бесіди" готував до вистави Шекспірового "Гамлета" в перекладі Федьковича. Режисер та окремі артисти зажадали, щоб перекладач доопрацював текст відповідно до смаків самих виконавців ролей. Навіть ставилися вимоги послабити трагічні ситуації, поповнити твір мелодраматичними та комічними епізодами. Цим завдали турбот та неприємностей Федьковичу. Переживав він душевну драму, глибшу за саму трагедію героя.
— Бути чи не бути? — запитував сам себе, переглядаючи рукопис. Хотілося знищити його, щоб не виставляли спотвореного Шекспіра. Але над Юрієм тяжіла умова, підписана з "Руською бесідою".
Відмовитись від усіх цих підступів, порвати свою залежність від тупих ремісників, що перетворюють мистецтво на Іграшку! Тікати звідси! Тікати в гори! Може, дадуть пораду послідовники Лук'яна Кобилиці, що десь збираються там. Боляче було відчувати Юрію, що він часом втрачає рівновагу, захлескує його хвиля житейської суєти.
— Бути чи не бути? — голосно запитуючи, ходив Юрій по кімнаті. Почувши стукіт, відчинив двері.
— Бути! Обов'язково бути! — з цими словами Драгоманов увійшов у кімнату. За ним Бучинський.
— Вітаю гостей у своїй господі! Спасибі, дотримали обіцянку, — Юрій обняв Драгоманова і Бучинського, повівши до столу. — Сідайте, браття! Порозмовляємо.
— Багато треба нам поговорити, — Драгоманов сів за стіл і розгорнув принесену теку з паперами.
— Може, почую добру пораду! — Юрій розповів про історію перекладів Шекспіра, які дивні вимоги режисера та виконавців ролей.
Розповідь тяжко вразила Драгоманова.
— Доопрацьовувати Шекспіра?! — здивовано запитав. — Не беріть на себе, Юрію, те, що заплямовує нашу гідність!