Брався писати нові твори. Не завжди закінчував їх, відкладав надалі. Львівські приятелі зверталися з листами до Юрія, закликаючи надсилати написане. Але Федькович відповідав: "Треба, мабуть, кобзу на клинок повісити, а самому ся до ціпа та до коси узяти, щоб робити..."
Цими словами хотів сказати, що є справи, які він не може відхилити від себе. Ставав захисником гуцульської правди, що спокій і час забирає.
Сумними рядками зазвучали поезії.
Тепер з жовнірської неволі переселявся в світ гуцульської бідняцької долі. Так з'явилася поема "Дезертир", написана за живими переказами побратимів. Епіграфом до неї поставив Шевченкові слова:
А я так мало, не багато
Благав у бога — тільки хату,
Одну хатиночку в гаю.
Відкладав до слушного часу закінчення поеми. А тим часом несподіване лихо увійшло в оселю Федьковичів. Невеселими були новорічні свята, коли Путилів спіткала пошесть тифу. Не встигав панотець правити служби по померлих. З'явився він з кадилом і в хату Федьковича, коли померла його мати в січні 1864 року.
За народними звичаями відбувався похорон. А трембітарі зійшлися не тільки з рідного, а й з навколишніх сіл. Принесли вони свої жалі та пошану до цієї хати, де народився і жив захисник гуцульської правди. Коли затрембітали, то й гори обізвалися смутком, наче то плакала гуцульська доля, сльозами і кров'ю кроплена...
На кладовищі став на коліна Юрій, обіймав свіжу могилу, заквітчану ялицею. Звівшись, обійшов засніжені могили своїх сестричок. Зупинився біля Марійчиної, дивився на ялицю, що сам колись посадив на знак любові до сестри, від якої вчився співанок і казок. За п'ятнадцять років смерека розпустила віти, наче простягла жалібні обійми. Смуток нахилив голову Юрія. Його обступили побратими, тримаючи трембіти, як знаряддя, готове до бою.
Супроводили друзі зажуреного Юрія аж до хати. У риданнях билися звуки трембіт, розносячи жалобу по гуцульській землі.
* * *
Незважаючи на морози й сніговії, Юрій тепер не одягав на голову крисані — так велить звичай віддавати шанобу померлій.
Приходили й простоволосі гуцули до двору, приносили нові й нові жалі.
— Обрали нас краяни від Довгопільського околу просити твоєї ласки, сину. Наша жура привела сюди. Стань за нас у сервітутському ділі, захисти нас відтак у суді.
— Змилуйся, рідний соколе, най вашій померлій нені легкою буде землиця на цвинтарі, — благали жінки.
— Не йму, яку вам раду дати?
— Добру раду дасте, аби ваша ласка. А вчуле ваше серце знаємо. Єдин наш рятівник. Най добро не лишає повік.
— Що мені діяти з вами? — сумно дивився Юрій на прибульців.
— Стати нашим повноваженим. Най ваша доля щасливою буде!
— Гаразд. Візьму на себе цю тяжку ношу...
— Спасибі, добродію!
— Коли гинути, то разом, люде добрі. Сідайте ж до столу та розповідайте про свої збиткування.
Сідали до столу, оповідали тяжкі пригоди. Читав у тих оповідях Юрій велику життєву повість.
Нужденний вигляд людей, згорблені од непосильної праці плечі, передчасно постарілі жінки, хворі діти. Брав на себе Юрій тяжку ношу — стати захисником бідноти в суді.
Якось на свята зійшлися до хати давні друзі, щоб розважити господаря та й діло вирішити.
— Радий вітати вас, побратими! Давно час нам поговорити та журботу розвіяти.
Сколихнулись заквітчані барвінком та чорнобривцями стіни від розмов, дотепних приповідок. Юрій позабирав зі столу багато паперів.
— Понаписував цілі ожереди суплік, щоб довести одвічні права гуцулів на ліси та пасовиська. Карбовані вони кров'ю батьків наших!
— Ой, карбовані, соколе наш! — додавали прибулі.
— Правду кажете! Не знаю, чи слова карбувати, чи топірці нагострити, — Юрій запитливо глянув на всіх.
— Топірці в гуцулів нагострені. Але до слушного часу не будемо орудувати ними. Ще спробуємо позмагатися з лиходіями. Оце за тим і прибули... Маємо щось сказати...
Побратими переглядалися, мовчали.
— То говоріть, браття! Тут ніхто не підслухає. Говоріть вільно, як на козацькій раді!
— Багато про що є говорити, аби до ладу. Незабаром рекрутчина впаде на голови гуцульської бідноти. Наш сільський двірник потурає багатіям.
— Та й в суді за них держить руку. Чи посварились де люди, чи в корчмі заколот зчинили, то суд не зважає на правду, а приневолює бідноту, саджає невинних годувати блощиць у буцегарню або посилає на непосильні роботи.
Слухав Юрій, похиливши голову. Кожне слово тяжким каменем падало.
— Ваша правда, браття.
— Правда наша, але вона зав'язана у драній торбі. А кривда зверху сіла на ту торбу... Радилися ми і порішили обрати тебе, наш соколе-отамане, за сільського двірника. Незабаром мають статися перевибори. Зберемо всю голоту, всіх чесних газдів, громадських пастухів і не поступимося на сільській раді.
— Кричатимемо за тебе, Юрію, аж ся гори обзиватимуть!
— А коли наша не візьме, то й топірцям дамо роботу!
— Топірці най таки до слушного часу, братове. Але мені тяжко з усім цим упоратися. Сервітутські справи тягарем лежать на мені, — вагався Юрій.
— Сервітутські справи для всього околу, а двірництво для нашого рідного села. Захисти нас, добрий соколе, від зграї вороння!
— Просимо! Всі просимо! І кров наших батьків кличе тебе!
— Просимо згоди! А ми на раді не відступимо.
— Якщо так жадає громада, то я приєднуюсь до неї, — Юрій задумливо, з виразом жалю звівся, вклонився.
Навколо нього стали оборонці правди, наче лагодились у похід. У очах Юрія поєднувались рішучість з журбою. Гордість і гідність не залишали його і в часи смутку, і в хвилини збудження.
Коли розійшлися, Юрій сів до столу. Рука покладала на папері його тривожні думи.
* * *
Кожного дня одержував якісь звістки, повідомлення. Перечитував листи, давав відповіді. Ось обізвався Олександр Кониський, який багато працював над створенням монографічної біографії Шевченка. Як рідному, розповідає він про себе: "В січні 1863 року мене заслали — без суду — у Вологду, а потім у Тотьму. Тут я загубив і останнє здоров'я, і силу, і енергію; і на старість одружився".
В особі багатьох прихильників звертається до Юрія віденська громада; надсилає листи і просить дати відомості молодий на той час австрійський літератор Кароль-Емідь Францоз, якому належить честь дослідження Шевченка та популяризації його творів.