Так думав фельдфебель Федькович, слухаючи спів побратимів. Сам теж брався співати та розповідати про пережите за останні роки. А розповісти було що. Закинула ж його доля на жовнірську каторгу... Спасибі за це батечкові рідному. Ходив полковим кадетом, міряв і капральським чоботом простори імперії — перебував і в Семигороді, й на Буковині, зустрічався з волохами, словаками. В мундирі фельдфебеля відбував маневри і прибув до Відня.
Слухаючи Осипа, побратими тісно сідали навколо. Невидимі ниті в'язали жовнірів з цією дивною, задушевною людиною. Потай писав вірші, наче приносив невидиму клятву чулої душі.
Ой краю мій, краю... Моя радість і смуток тяжкий...
Залягала над Віднем місячна ніч, карбуючи тінями темну примару казарми "Штіфт".
* * *
Вулицями австрійської столиці парадним маршем вів полки генерал Урбан. Майоріли бойові знамена, що були пошарпані ще французами в бою при Аустерліці та Регенсбурзі. Але вояччина імперії Габсбургів пишалася ними.
Крокували в шеренгах австрійської армії гуцули, галичани, чехи, словаки, відбуваючи гірку повинність. Такі марші були справжньою мукою для Федьковича. Важкі думи й передчуття терзали серце малопомітного в строю фельдфебеля 41-го полку. З такими настроями він сідав у ешелон, що тримав курс на Трієст.
Колеса помірно відбивали такт, наче промовляли:
— В які світи, в які краї несе вас біс, німих рабів?
За вікнами вагона розкривалися дивні панорами альпійських красот. Спостерігав їх, лежачи на нарах, застелених похідною шинелею. Одноманітність подорожі порушила несподіванка.
На одній станції, де купчилося чимало ешелонів, фельдфебеля Осипа Федьковича-Гординського покликано до штабного вагона, в якому полковник оголосив наказ про надання йому військового рангу підпоручика другого класу. Все це трапилось так несподівано, що він розгубився і не зміг відрапортувати про свою відданість служити пресвітлому цісарю Францу-Йосифу. Але полковник був у доброму гуморі, не зважив на порушення молодим офіцером визначених норм поведінки.
Так Федькович утратив своє місце на жовнірських нарах і переселився в офіцерський вагон. Тут грали в карти, розповідали сороміцькі анекдоти, вихвалялися наданими званнями. У вагоні тхнуло цигарковим димом, вином, шинкою, ваксою та фіксатуаром, що його щедро вживали офіцери для надання галантності своїм зачіскам. Від цього, як і від масних теревенів, ставало гидко щойно охрещеному підпоручикові. Привертав увагу один уже немолодий офіцер своєю вродливою зовнішністю, аристократичною осанкою і добрим голосом. На грудях у нього красувався орден.
— За перемоги, панове офіцери! Від французів та сардинців залишиться тільки пір'я на полі бою та маслаки для шакалів! — хизувався офіцер.
Від прославлення могутності Австрії переходив до веселих розмов. Тоді догори підіймалися вусики і очі маслилися від самовтіхи. Осипа ображали бридкі баляси про жінок. Не соромився баламут показувати фото якихось дам у непристойному вигляді. Як вогнем обдало Осипа, коли почув безсоромну розповідь. Кров ударила в лице, заговорила палка вдача.
— Пане офіцері Ви порушуєте пристойність і гідність!
— А ти звідки взявся тут навчати мене? — прибравши вигляду набундюченого індика, заґелґотав зухвалець.
— З високої Чорногори, де вірлята гнізда в'ють! — відповів Осип.
— Ха-ха-ха! — взявся в боки нахабник. — То там у вас всі такі недотепні до розваги?
— Дотепні до розваги і до честі людської, — розпалився Осип.
— Для честі я ношу шаблю при боці, — взявся за ефес офіцер, прибравши гордовиту позу.
— Тримайте, пане офіцер" свою шаблю для діла, а не для дурниць!
— Як смієш мене, заслуженого офіцера, ображати?! — оголив шаблю.
Федькович теж узявся за шаблю, дивлячись на супротивника рішуче і сміливо. В очах вигравали блиски зневаги.
— Панове! — втрутились інші офіцери. — Облиште сварку! Незабаром поміряєтесь на шаблях з французами!
— Коли з французами, то ще півбіди, — обізвався молодий офіцер, що замислено сидів осторонь. — А коли доведеться з волонтерами Гарібальді, то можна й пощербити шаблі!
Загомоніли офіцери. Не всі розуміли натяк офіцера. Зухвальця зупинили. Але він ще продовжував шаленіти, вигукуючи:
— Моя шабля позначена боями й походами! Вона дана мені самим Урбаном! Рубати нею буду й француза, й італійця, і всяку... — запалив цигарку, відвернувшись від Федьковича, до якого підійшов замріяний офіцер:
— Ваш вчинок, — мовив він, — гідний похвали. Зараз не час тут мірятися на шаблях. Краще схрещувати їх для дружби.
Відтоді Осип потоваришував з ним. Новий знайомий виявився бувалою людиною й цікавим оповідачем. Був він родом з Варшави, добре знав польську літературу, а Міцкевича читав напам'ять, особливо його прославлену поему "Дзяди". Це ще дужче зріднило офіцерів. Натхненний поляк розповів про дружбу Міцкевича з Пушкіним та російськими революціонерами. Осипа схвилювала розповідь про трагічну долю геніального російського поета, з віршами якого познайомився. А ще більше зацікавили відомості про Гарібальді.
* * *
Під звуки воєнних маршів прибували ешелони до станції Трієст. Весняні хвилі Адріатичного моря тихим плескотом зустрічали армію Урбана, який вигарцьовував перед полками на білому коні з довгою гривою. Шикувалися полки під знаменами Габсбургів, що ведуть свій рід од римських завойовників. Після огляду військ почалась посадка на кораблі, які вирушали через Адріатичне море до берегів Венеції.
Залягала тиха ніч на морі. Наче в передгроззі, випливав червоно-багряний місяць, мережачи кров'яними блисками легку хвилю. Вперше Федьковичу довелося бачити безбережний морський простір, що викликає найрізноманітніші почуття людини. Наче пригноблювала його ця велична краса, породжувала неспокійні роздуми. Дивився на жовнірів, угадував їхні настрої. Одні спали, інші куняли, а дехто плакав. Кожне живе серце затаїло в собі якусь невимовну таємницю.
Море... Скільки ти своїми розгойданими хвилями носило кораблів, розлютовано кидало їх у свою глибінь або прибивало до незнаних берегів. Невпинним шумом навівало ти поетичні мрії, що їх могли збагнути митці слова — віщуни волі. На твоїх берегах родилися пісні Гомера, Вергілія, Байрона і Шеллі.