Снувалися довгою волічкою 9 гадки за голосом трембіти, розсівали і множили тривогу. Навіть Осипко звівся з ліжка, та й сестриці його піднялися.
9 Нитка з високоякісної вовни.
Що трапилось? Адже гуцул не здійме трембіти без поважної причини. Чого так зарання кличе вона? Повелося тепер ще й сповіщати трембітою, коли спостигне якась незвичайна подія.
За однією трембітою обзивалася друга, третя, четверта. Линули кличні звуки зі всіх боків села.
— Що то є, мамцю? — Осипко вловлював печаль матері.
— Увесь у смутку нині, Осипку... Тото десь ґазди збираються, — спокійний вигляд удавала Анна, а голос злегка затремтів. Недаремно ж на майдан простують люди — хто піший, хто на коні, хто ніс бартку, а хто — кріс за плечима.
Старший син Іван, а йому вже двадцяток років, зачувши, як церковний дзвін ударив на сполох, схопив топірця, якого пильно нагострював напередодні, накинув киптар та крисаню й миттю вибіг з хати, гукнувши:
— То Лук'ян Кобилиця скликає людей не на похорони, а на весілля!
Анна трохи зблідла. Тепер вона збагнула, про яке сватання днями торочив Іван, оздоблюючи свою крисаню орлиним пір'ям. Говорив, що так прикрашалися легіні у ватазі славного Довбуша.
Накинувши на себе що змогла, Анна збентежено вийшла на подвір'я.
— Нене! Я з тобов! — гукнув Осипко, побігши за матір'ю.
Засновигали доріжками й стежками люди, виходячи з своїх почорнілих, критих драницями, обставлених грубезним воринням, осель. Ішли суворі й мовчазні, наче несли свою бідняцьку нужденність, тяжкий безпросвіток на розсуд громади.
Анна, а за нею й Осипко попростували за людьми до майдану, де зібралася велика гурма народу біля домінікальної управи — канцелярії. Прибули сюди ґазди з сусідніх сіл Русько-Кимполунзької округи. У всіх заклопотаний, збуджений вигляд. Розбурханими хвилями гойдався натовп, ряботіли крисані, густоволосі кудельці на головах чоловіків.
— Депутати прибули! Депутатам дорогу дайте! — почулися голоси.
— Най правду говорять депутати, яким законом позагарбували пани наші ліси, землю, пасовиська!
— Чи мають вони патент на те від цісаря?
— А ти меш читати ті патенти?
— Час би приборкати тих панів, як правив їх бартков Олекса Довбуш!
— Правда, дій його кату! 10 Калаї 11 голови підняли!
10 Лайка.
11 Біднота.
— Доста вже натерпілись. Не меш пану вірити!
— Коби чорти живцем у пекло їх вхопили!
— Киньмо заворуху! Послухаймо депутатів.
— Най Кобилиця скаже! Ще ніколи свого слова не потолочив!
Наперед вийшли трембітарі, стали в три ряди. За плечима в них кріси, бартки. Обізвались разом трембіти, небо і гори потрясаючи.
Наче виливали стогін під'яремної гуцулії, зубожілої землі.
Виїхав на коні перед громадою Лук'ян Кобилиця. Підніс бартку догори. Запанувала тиша. Навіть молодиці затамували своє хлипання. Кінь під вершником вигравав, не міг устояти на місці, як перед походом. Гуцули добре знали Лук'яна.
Цього разу він був рішучий, гнівний. Середнього зросту, широкоплечий, з виразними, правильними рисами обличчя, темні вусики й підстрижена борідка, пронизливі чорні очі, орлиний ніс. Своєю мужньою поставою, владними рухами він справляв неабияке враження. Такому б командувати полками, вести народ на звитяги, а не хилитися в кріпацтві пана Джурджувана. Здавалося, гори й урвища Черемошу випестили й загартували цього сміливого ватажка.
— Братове гуцули! Вставайте громадою! Підіймайтеся за нашу прадідівську правду! Не патентами цісаря Фердінанда її добувати, не у австрійського ката — канцлера Меттерніха — випрошувати, не від галиційського губернатора Стадіона сподіватися! Возили ми, обрані вами депутати, скарги до Відня. Але там на наші щирі слова зважають так, як вовки на ягнят. Не до народного голосу прислухаються, а беруть до уваги те, що скажуть пани Ромашкани, Джурджувани, Айвої, Флондори, Амброзіуси — всі ці п'явки, загарбники нашого добра, даного щедрою природою!
— Говори, Лук'яне, говори про харцизяк-шкуролупів!
— Це ж ті, що в баби жебручої хліб з торби вкрадуть!
— Говори, Лук'яне, говори! Ти наш, як ним завжди був! Як Черемош у повінь нуртує, рушить каміння й дерева, завирувала громада. Підіймалися догори крисані й бартки.
— Наші ліси! — гриміло сотнями голосів.
— Наші полонини!
— Нема моці того все терпіти!
— Цілий тиждень робимо на пана, а в неділю ходимо на обрахунки.
— Обрахувати би ребра у того Ромашкана та Джурджувана!
— Най ще говорить Лук'ян. Добру голову має.
Кобилиця продовжував промову. Говорив про тяжкі податки й повинності, що їх накладають пани на селян. Кожне його слово западало в серця слухачів, збуджуючи гнів. Заколихалася громада, звихрено загомоніли гуцули, готові виступити грізною силою. Легіні стали в коло. Завели пісню:
А ви, хлопці любі, милі,
Хапайтеся за сокири!
Остріть коси, остріть вила.
Аж так пукне панська жила!
Анна, не зводячи очей з Кобилиці, тримала за руку Осипка, слухала. Ущемилося серце матері, коли побачила сина Івана в колі легінів і почула в пісні його знайомий голос. А Осипко радів, що його братик має кріс за плечима, гостру бартку у руці та добрих побратимів навколо.
* * *
Сторонець-Путилів — село давньої гуцульської слави. Тут подавали свої кличі опришки, а легенди оповідають про Довбушеві печери та стежки, якими ходив. Розкидане по узгір'ях та в долині Путилівки, село увібрало до себе окремі підсілки — Сергії, Тороки, Киселиці, Сторонець, ставши найпомітнішим в Русько-Кимполунзькій окрузі, обшири якої сягають аж Білого Черемошу.
Велике подвір'я Федьковичів упирається в берег грайливої Путилівки. Серед двору простора хата, в якій народився 1834 року Осип. Найбільше тішилась ним Анна, плекаючи материнські сподіванки. По-різному вона любила своїх синів. Старший Іван уже відбився від рідної хати, часто вирушає в мандри і тепер ось пристав до Лук'яна Кобилиці, незважаючи на осінню сльоту, пішов з ним добувати волю...
Кожного ранку виходить Анна на шлях, вдивляється, прислухаючись та сподіваючись зустріти Івана. Не повертався син. Де його шукати? Кому повісти про болі материнського серця?
Несла свою журбу до хати. Найстарша донька Марійка розповідала вже казки та бавила співаночками Осипка й дволітню Павлинку. Оце й уся сім'я в Анни — те мале, а те хворе. Хоч Марійка вже дівка, але помочі від неї мало — нездужає на ноги. Зате душа в неї чиста, ласкава, співуча. Співає так, що й за Путилівкою чути; добре й на флоєрі грає. Нагородила цим умінням Осипка, а найщедріше дарувала йому гуцульських казок. Уже й сам він уміло проказував улюблені з них — "Як парубок посватав царівну-дівку", "Як бідний відібрав душі з пекла", "Війт-лупій у пеклі"... Найбільше про Довбуша любив хлопець. Дивувався з того, як сміливий ватаг, добувши собі зачаровану бартку, переміг на Чорногорі злого Арідника, а Чорну Біду загнав у печери. Вибереться Довбуш на високу кичеру 12, погляне на долини, бескеття й пісню заспіває. А спуститься в долину — обмиє в Черемоші бартку свою там, де вірли полощуть дзьоби. Підійме її догори — зупинить хмари, і вони надовго зависнуть на карпатських схилах. Розмахне нею — нажене в долини та ущелини дощу. Підійме вістря догори — викреше блискавку. Ударить нею об землю — громовицею обізвуться гори, покотиться відлуння з печери або потоне в Черемоші. Та ще й чарівну флоєру з денцівкою золотою мав Олекса Довбуш. Задуднить нею — співоче царство птахів обізветься на той клич, приносячи вісті йому з верховин і низин. Заховав казковий отаман опришків дивну бартку та флоєру десь у печері, а може, на дні Черемошу, най сміливі легіні відшукують її, щоб чинити дивовижні діла. А в день народження Олекси сама грає та флоєра — лиш почути її або навчитися пізнати, про що вимовляє вона та що провіщає. Треба все знати...