Осип наслухався братових оповідань про мандрівні пригоди, події, які відбувалися по інших містах. Знав Іван із розмов Кобилиці про великі заворушення в Угорщині. Навіть дав Осипові познайомитись з примірником газети "Зоря галицька", що з початком революційних подій виходила рідною мовою у Львові. Довідався з цієї газети про створення Головної Ради Руської. Читав надруковану "Відозву до руського народу". Дивно звучала ця відозва:
"Браття!
Відомо вам, що найясніший цісар австрійський і король наш подали ласкаво всім народам своїм і нам, русинам землі Галицької, патентом з дня 25 березня 1848 конституцію, то значить: такую фундаментальную установу, котра цілому народові нашому через виборних і завіреньє маючих мужів уділ в праводавстві своїм дозволяє, і тим способом свободу і добрий бит нам забезпечає..."
Важко було Осипу розібратися у всьому тому, що писалося у відозві Головної Ради Руської.
— А чи Кобилиця приєднався до тої ради? — запитував Осип.
— Кобилиця не приєднався. Він прагне іншої конституції, насправді народної, а не цісарської подачки.
— То-то ж... Яка ж то конституція, видана цісарем, коли він сам не знаходить собі ради без Меттерніха?...
Як міг, так пояснював Іван. Але й сам він нетерпеливився. Кому вірити? Де правди шукати? Не знайдеш її, сидячи біля припічка в рідній хаті.
— Мабуть, помандрую до Молдови. Кажуть, там і працю легше добути, — дійшов висновку.
При згадці про Молдову Осип живо уявив собі той шлях, що слався на південь від Чернівців. Пригадав, як вирушав ним циганський табір. Наче почувся дивний спів химерної співачки.
— Може, й мене, Іване, візьмеш? — запитав брата.
— Ні. Ти лишайся біля матері. А мені вже не сидиться тут…
Незабаром Іван здійснив свої наміри. Осип випровадив брата в далеку дорогу, а сам залишився допомагати матері. Та з кожним днем тривожні думи не давали спокою. Де себе діти? Де знайти пристановище в житті?..
Минала осінь, минала й зима. Надходили тривожні вісті про те, що російський цар посилає війська, аби придушити неспокійних угрів. Та й у Відні знову беруть верх цісарські посіпаки...
Всюди наплодилося їх, як чортів у болоті. Не минула їхньої уваги й хата Федьковичів. Якось прибув і сюди чиновник служби державного порядку в супроводі жандарма. Схвильована мати застигла, стоячи біля печі. Осип спостерігав, як чиновник швидким позіром оглянув кімнату, звернув увагу на книги, що лежали на столі, зокрема на розгорнутого Гейне.
В постаті, виразі обличчя чиновника можна було вгадати, що ця людина складається з елементів: їсти, спати, писати протоколи, стежити за проявами державної крамоли. Такою уявлялася Осипу австрійська державна Феміда, п'ятою якої затиснуто волю народів, підвладних імперії Габсбургів.
Чиновник розпитував про Івана — куди він подався, що розповідав про Лук'яна Кобилицю, коли має повернутися?
Мати нічого не знала. Не залишив охоронець державної непохитності поза увагою й Осипа.
— Хоч п'ятнадцятирічний вік не дає права на застосування заходів безпеки, однак, замість брата, доведеться Осипу Гординському-Федьковичу з'явитися в жандармське управління, — на останньому слові чиновник єхидно, зловтішне посміхнувся. — У таких юнаків, що зачитуються віршами Гейне, теж зароджуються недобрі думки. Провітрювати їх необхідно.
Зухвальство чиновника викликало обурення Осипа. Кров йому вдарила в лице. Мати дивилася на сина, не могла збагнути, що сталося.
Коли непрохані відвідувачі пішли, Осип рвучким рухом руки причинив двері, звертаючись до матері:
— Неню! Нумо замітати хату, аби слід не смердів по тих свинях!
Мати вперше бачила сина таким. Відчула в ньому дозріваючу силу. Та не здогадувалась, що за тією силою криються болі для неї...
* * *
Не стримати хвилю Черемошу, коли він зануртує, скидаючи з себе зимову одіж. Не зупинити бистроплинного лету, коли з вирію полетять збуджені весною журавлі. Не відвернути пристрасних бажань, коли прокидаються в юнацькому серці.
Першоквіттям рясту і сон-трави зарясніли долини. Перегуками веснянок озвалися розпрозорені далі. Завуркотіли ніжними мелодіями ручаї, а за ними й флоєри засурмили пробудженим різноголоссям. Зеленолисто закосичувалися підгірські гаї в обіймах зарожевілих ранків. У таку пору не будеш сидіти сиднем, коли й повітря мандрівкою запахне.
І вдень, і увечері виходив Осип за обійстя, прислухався до провесняних звуків, чуючи в них мандрівні заклики. Юзько радив йому разом готуватися на полонину. Але інші простеляться перед ним шляхи.
Потай від матері складав подорожні речі в бесаги, увібгав і книгу віршів Гейне, з якими часто поділяв свої хвилювання та роздуми. А надійшов час, заговорив:
— Піду пошукаю брата в Молдові.
Мати опустила руки, болісно глянула, стиха промовила:
— Цього я сподівалася. Чуло моє серце. Недарма останні дні кружляли журавлі над хатою. Щось віщують вони, — на очах у Анни заіскрилися сльозинки. Втерла рукавом і поцілувала сина в чоло. — Хай тобі щастить... Не забувай... Повертайся…
Нагодився Юзько, пообіцяв приходити до двору Федьковичів допомагати в господарстві, а Осипа проводжав у дорогу.
— Де ж ти, Осипе, знайдеш собі притулок? Де будеш поневірятися? — уболівав.
— Не піде ж чорт водить старців по світу, а пошле на це нашого брата.
— То правда твоя, Осипе...
Ішли мовчки. Небо то захмарювалося, то світлішало. Десь перегукувалися півні, нагадуючи, що там поховалися гуцульські оселі, обгримані негодами, повиті одвічним шумом лісових хащів і темно-зелених смерек...
Розпрощалися юні побратими аж біля Сокільського. Залишившись один, Осип стояв біля скелі, пригадуючи все почуте про неї. Знявши з голови крисаню, він задивився на павину прикрасу. Усмішка промайнула по задумливому виду. Може, видерти та пустити за водою? Чи пірне, чи вирине? Коли б усе було гоже в дорозі. Спала на думку розмова й пісня молодої циганки. Пригадалось її ім'я — Цора. Ні, то не пісня, то стогне течія, а за нею пливуть без упину думки про минулі дитячі літа. Пливуть, як те пір'ячко, пущене за водою: то поринає, то виринає на хвилях, колихаючи надії...
ГЛАВА ДРУГА
ЧАРИ МОЛДОВИ
Святкового дня на вулицях Ясс і ярмарковій площі можна пізнати життя всієї Молдови. Сюди приніс молодий мандрівник не тільки втому тривалої подорожі, а й змужніння. Не на свої роки виглядав тепер, хоч цілим роєм ще кружляли думки, наснажені враженнями минулого дитинства.