Проминуло в смутку літо,
Знов у смутку йде зима,
З діточками жду, баную,
Тебе, милий, все нема.
Той віночок, що-смо сплели,
До слюбоньку із собов,
Тепер в'яне, усихає,
Як я в'яну за тобов...
Двері якраз відчинилися полохливо, і в щілці появився наперед рівненький жіночий носик, потім лице біле, повне, як той ромен, учинений з цукру, і ще груди круглі та високі, обтягнуті пещено шаліновим корсетом.
Цимер заворушився, перехилив ласкаво голову:
— Озми там, Уляно, що хочеш... Хліб у скатертині, сало, сир... А що, чоловік твій не писав? Приїде на свята?
Молодиця нишпорила за ножем трохи подратовано, а відповідала здержаним шепотом, щоби, не приведи Господи, не почули вороги. Він переждав терпеливо якусь хвилю, поки Уляна шаруділа паперами, ласувала, відтак виставив ногу, озуту в замараний, жовтий бокс, і велів коротко:
— Роззувай, гаси!
Вона немов надумувалася ще і серед перелетної застанови сказала протяжно, більше до себе, чим до нього:
— Чогось синиця дуже била крильми у вікно під вечір... Якийсь чоловік загибає в дорозі...
Тепер за стіною роздався дзвінкий кашель діточий. Старий війт з Вишеньки поколисав онука і зриваним стогоном став шамкати проти образів молитву митаря:
— Боже, будь милостив... мені грішному!
— Боже, очисти... гріхи моя і помилуй мя...
З жарою мученика бив груди, і вони подали глухий трагічний резонанс. Тепер постать вирівнялася й станула непорушно, немов говорила Богу се, чого ніякими словами людська істота розповісти не годна.
— Де ж то... Уляна?
Попід стіну знадвору хлюпотять протяжно чиїсь кроки, і вже держиться одвірка, не годен дати ради вітрові, що впився йому пазурами у груди й валить з ніг, сідоволосий жовнір-урльопник в перемоклому до нитки одінню.
— Де ж то... Уляна? — повторив.
— А, Семен, в добрий час! Бог на поміч! — весело пізнав його хтось з горішньої причі.
Було темно, тілько в печі насередині хижі жевріла ще купка грани і на лаву обіч стелився сніп блиску. Захожий приволікся туди, усів, цвяхнув шапкою по повітрі, аж струєю хлинула з неї вода, потім здер із себе плащ, наплічник і відплентав камаші. Аж тоді зітхнув глибоко, наче віднаходив себе в стукоті висків, у жарі, що пашіла на краях вух, немов звідтам мала триснути кров,— і дуже зоркими очима обняв рухливу сутінь.
Сторонська жінка йшла вже д'ньому на пальцях, м'яко і посувисто, як кітка:
— Уляни йно що... не видко... ге-ге! А от дівоньку вашу оглядайте!
Торкнула ночовки, прив'язані крайчиною до сволока, і милосердно спробувала колискової:
— А тпру, кота, за ворота — не дивися в люлю...
— А-а! — заспівало й собі дитинча, накутане дергою і невидне в тьмі.
То жінка засміялася притишено і, нахилена над сідоволосим жовніром, клала йому в уха масний свій шепіт, а в шепоті повість про Уляну.
Він слухав її зразу осміхнений, наче не про нього йшла річ, бо брала його за серце тою увагою до нього, врешті крізь клекіт жорен, гострі пахощі роздавлюваної муки зрозумів. Йому стало безконечно жаль себе, обманеного і висміяного, жаль передовсім із-за того, що від самої італійської границі в його наплічнику не було вже ні клаптика хліба.
Якраз якась жінка, з тих милосердних, поставила на плиті перед жовніром мисчатко борщу добре гарячого, що чудом остався від обіду, накришила туди окраєць розсипистого, як терміття, насущника і припрошувала з честю, то він припав квапно до їди, страшний, як привид, розтрясений, годен хвилями кричати з голодної знемоги...
А Кучуриха, що онде маячить у сутіні крилатими обрисами рук, меле мов у забутті, без стриму, без впину...
Рівний, глибокий ломіт жорен як первовічна мова велетнів проглочує шуми ночі. По лінії колеса, дорогами неспертої аксіоми женуть удари та крешуть якусь вихро— винну, космічну мелодію. І все начинає непомітно двигатися з основ, йти в безрадній помороці за отсим рухом, круглим, як капля роси, як зміст існування, як малахітовий перстень, що оперізує землю. Йдуть у танок обкурені сііолоки, колиска дитини, війт із Вишеньки, стіна смерек за вікнами та блідий серп місяця, завішений на верховітті.