ПІСНЯ
ПРО ЦАРЯ ІВАНА ВАСИЛЬОВИЧА,
МОЛОДОГО ОПРИЧНИКА І УДАЛОГО
КУПЦЯ КАЛАШНИКОВА
Ох ти гой єси, царю Йван Васильович!
Нашу пісню про тебе зложили ми,
Про твого улюбленця опричника,
Та про смілого купця, про Калашникова;
Ми зложили її та на давній лад,
Ми співали її під гуслярний дзвін,
Ще й причитували і приказували.
Православний народ нею тішився,
А боярин Матвій Ромодановський
Нам чарку підніс меду пінного,
А бояриня його біловидая
Піднесла нам на блюді срібляному
Рушничок новесенький, шовком вишитий.
Частували нас три дні, три ночі,
І все слухали — не наслухались.
І
То не світить у небі сонце краснее,
Не милуються ним сині хмароньки, —
То при трапезі сидить в золотім вінці,
Сидить грізний цар Іван Васильович.
А позад його все бояри та князі.
По боках його все опричники;
Бенкетує цар для слави божої,
Для утіхи своєї й веселощів.
Усміхнувшись, цар наказав тоді
Вина доброго заморського
Націдити в золотий свій ківш,
Частувати ним опричників.
І пили всі, царя славили.
Лиш один із них, із опричників,
Удалий, буйний молодець,
В золотім ковші не мочив усів;
Опустив він в землю очі темнії,
Опустив голівоньку на груди він —
А у грудях була тяжка думонька.
От насупив цар брови чорнії
І на нього навів очі пильнії,
Наче яструб той глянув з хмарних небес
На малого голуба сизокрилого, —
Та не звів очей молодий боєць.
От об землю цар стукнув палкою,
Й на півчверть підлогу дубовую
Він залізним пробив наконечником —
Молодий боєць не здригнувся і тут.
От промовив цар слово грізнеє, —
І очутивсь тоді добрий молодець.
"Гей ти, вірний наш слуго Кирибеєвич,
Чи ти думу затаїв нечестивую?
А чи славі нашій завидуєш?
А чи служба тобі царева докучила?
Коли сходить місяць — зорі у радості,
Що світліш в піднебессі гуляти їм;
А у хмарку котра ховається,
Стрімголов на землю падає...
Непристойно ж бо тобі, Кирибеєвич,
Царських радощів цуратися;
Ти ж бо з роду, либонь, Скуратових,
І сім'я годувала Малютина!.."
Відповів тоді Кирибеєвич,
Уклонившися царю грізному:
— Государю наш, Іван Васильович!
Не картай ти раба недостойного:
В серці полум'я не залить вином,
Не зачастувать — чорну думоньку!
А розгнівив я тебе — воля царськая:
Накажи скарать, зрубать голову, —
Тягне вниз вона плечі богатирськії,
До сирої землі сама хилиться.
І сказав йому цар Іван Васильович:
"Та про що тобі, славному, журитися?
Чи не витерся твій парчовий жупан?
Чи пом'ялася шапка соболиная?
А чи гроші геть до краю витратив?
Чи зазубрилась шабля загартована?
А чи кінь закульгав, зле підкований?
А чи з ніг тебе збив у кулачнім бою
На Москві-ріці та купецький син?"
Відповів йому Кирибеєвич,
Головою хитнувши кудрявою:
— Ще рука та чарівнича не родилася
Ні в боярськім роду, ні в купецькому;
Мій румак степовий ходить весело;
Наче скло горить гостра шабелька;
А в святковий день по твоїй милості
Ми не гірше за інших одягнемось.
Як я сяду-пощу на баскім коні
За Москву-ріку покататися,
Пояском шовковим підперезаний,
Заломлю на бочок шапку бархатную,
Чорним соболем отороченую, —
На воротах стоять на тесаних
Молодички та красні дівоньки,
І милуються мною, шепочуться;
Лиш одна серед них не милується,
Геть закрилась фатою смугастою...
На святій Русі, нашій матінці,
Не знайти повік красуні кращої:
Ходить плавно — наче лебідонька,
Гляне ніжно — як голубонька,
Мовить слово — соловей співа;
Горять і поки її рум'янії,
Мов зоря на небі божому;
Коси, русиї, золотистії,
У барвисті стрічки заплетені,
По плечах біжать та звиваються,
З грудьми білими цілуються.
У купецькій сім'ї вона родилася, —
Прозивається Альона Дмитрівна.
Як побачу її, я і сам не свій:
Опускаються руки сміливі *
І туманяться очі жвавії!
Сум, нудьга бере, православний цар,
В світі мучитись самотньому.
Вже набридли мені коні-огирі,
Вже набридли убори парчовії,
Золотії казни не треба мені:
З ким казною тепер поділюся я?
Перед ким покажу хоробрість свою?
Перед ким я убором похвастаюсь?
Відпусти мене в степи приволзькії
На життя на вільнеє, на козацькеє.
Гей, складу я там сміливу голівоньку,
А складу на списа бусурманського;
І поділять там собі злі татарове
Коня доброго, шаблю гострую
І сідельце бойове черкаськеє.
Мої очі слізнії коршак виклює,
Мої кості-сироти дощик вимиє,
Непохований бідолашний прах
На чотири сторони розвіється!.."
Засміявся тоді Іван Васильович:
"Ну, мій вірний слуго! Я твоїй біді,
Твойому горю помогти постараюся.
От візьми перстеньок ти мій яхонтовий,
Та візьми ти перлове намистечко.
Спершу свасі розважливій кланяйся
І пошли дари самоцвітнії
Ти своїй Альоні Дмитрівні:
Як полюбишся — справ весіллячко,
Не полюбишся — на прогнівайся".
Ой ти гой єси, царю Йван Васильович!
Обманив тебе твій лукавий раб,
Не сказав тобі правди щирої,
Не повідав тобі, що красуня та
В церкві божій та обвінчана,
Ще й повінчана з молодим купцем
По закону нашому християнському...
Хлопці, наспівайте — гуслі наладнайте!
Ану, хлопці, пийте — діло розумійте!
Вже потіште ви доброго боярина
Та бояриню його біловидую!
II
За прилавочком сидить молодий купець,
Молодець ставний Степан Парамонович,
Та на прізвище Калашников;
Розкладає він товари шовковії,
Мовою гостей гукає ласкавенькою,
Срібло, золото перелічуючи.
Та недобрий день, бач, випав йому:
Ходить мимо панство багатеє,
В його лавочку не заглядаючи.
Віддзвонили вечерню у святих церквах;
За Кремлем горить зоря затьмарена;
Набігають в небі хмароньки,
А жене метелиця їх, співаючи;
Спорожнів широкий гостиний двір.
Замикає Степан Парамонович
Свою лавочку дверми дубовими
Та замком німецьким із пружиною;
Злого пса-гавкуна зубатого
На залізний ланцюг прив'язує він,
І додому пішов він, задумавшись,
До хазяєчки за Москву-ріку.
А прийшовши в свій у високий дім,
Здивувався Степан Парамонович:
Не стрічає його молода жона,
Стіл не вкритий білою скатертиною,
А свіча перед образом ледве світиться
Тож і кличе служницю він старесеньку:
"Ти скажи, скажи, Єреміївно,
А куди поділась, затаїлася
В такий пізній час Альона Дмитрівна?
А що дітки мої укохані —
Мабуть, бігали, добре бавились,
Спозаранку спатки вклалися?"
— Мій добродію Степан Парамонович,
Я скажу тобі диво дивнеє:
До вечерні пішла Альона Дмитрівна;
Вже із молодою попадею й піп пройшов,
Засвітили свічу, щоб вечеряти, —
А й по цю пору твоя хазяєчка
З приходської церкви не вернулася.
А маленькі твої дітоньки