202
Побачив цар Марсілій Баліганта,
Покликав двох своїх придворних дужих:
"Зведіть мене і посадіть у крісло!"
Взяв лівою рукою рукавицю,
Говорить: "Сіре мій, це вам вручаю
На знак, що вам передаю всі землі,
І Сарагосу, всі мої багатства.
Я ж сам загинув, як моє все військо!"
На те емір: "Біль крає наше серце,
Але не можу тут я залишатись,
Бо ще повинен поквитатись з Карлом.
Та вашу рукавицю я приймаю!"
Не втримавсь і заплакав безутішно.
Спускається він сходами палацу,
Сідає на коня і мчить до війська.
І прибува раніше всіх загонів,
І раз у раз заклично галасує:
"Тікають франки! Не жалійте коней!"
Аой!
ПЛАЧ КАРЛА
203
Коли зоря послала перший промінь,
Прокинувся король, володар франків.
Посланник Божий, Гавриїл-архангел
Перехрестив могутнього монарха.
Король підвівся, скинув хутко зброю,
Так само піддані його зробили.
На коней посідали і помчали
Великим шляхом і широким долом,
Вертаючись до згубної місцини,
До поля битви в клятім Ронсевалі.
Аой!
204
До Ронсеваля франки враз дістались,
Король побачив вбитих і заплакав,
Звернувсь до вояків: "Кроки сповільніть,
А я вперед поїду полем ратним,
Бо хочу розшукати сам Роланда.
Одного дня на святі в місті Ахен
Всі лицарі боями похвалялись,
Хто і в яких бував, страшних і лютих.
Тоді почув присягу я Роланда:
Якщо колись на чужині загине,
То першим серед перів, вояків всіх,
Лежатиме лицем до ворогів він,
Своє життя скінчить як переможець".
Король пройшов не далі льоту списа
І першим серед всіх піднявсь на пагорб.
205
Коли король пішов шукать небожа,
Побачив на лужку червоні квіти —
То кров була на них загиблих франків.
Розчулившись, володар знов заплакав.
Ось пагорб, тінь дерев двох. Карл побачив
Сліди на брилах від меча ударів
И племінника на мураві прим'ятій.
Пройняла знов скорбота безутішна
Карлову душу. Зсів з коня, підходить,
Руками графа міцно обіймає
І, горем сповнений, сам зомліває.
206
Отямивсь Імператор. Герцог Найм,
Джефрейт д'Анжу і брат його Тьєррі,
Граф Ацелін взяли тихенько Карла
І до сосни дбайливо притулили.
Король над тілом небожа горює,
Ридає, повен тугою, сумує:
"Хай Бог тебе простить, Роланде-друже!
Не бачив світ таких, як ти, героїв,
Щоб бились так і битви вигравали!
З тобою вмерли честь моя і слава!"
Карл знов не витримав і знепритомнів.
Аой!
207
До тями повернувсь король помалу.
Він на руках у чотирьох баронів.
Знов на Роланда із любов'ю глянув:
Міцний на вигляд, та лице безкровне,
Померкли очі: їх пітьма укрила.
І знову в тугу вдався Імператор:
"Хай Бог пошле твою шляхетну душу
У Рай квітучий зі святими, друже!
В Іспанію прийшов собі на горе!
Тепер день в день страждатиму без тебе...
Що ж, вичерпані мої міць і слава!
На кого, як раніше, я зіпруся?
Не стало друга справжнього під небом.
Ніхто з рідні не зможе замінити!"
Могутній Карл волосся рве в розпуці...
Сто тисяч франків пройнялися жалем,
І жодний з них не втримався від плачу.
Аой!
208
"Роланде, друже! Повернусь додому
В Лаоні буду, у своїх покоях,
З усіх країв прибудуть іноземці,
Спитають: "Де Роланд?Де славний лицар?"
Скажу: "Він у Іспанії загинув!"
Як правити без тебе, побратиме?
Не буде й дня без смутку, без жалоби".
209
"Роланде, друже! Хлопче мій сердечний!
Коли знов буду в Ахені, в соборі,
Приходитимуть люди по новини.
Я розповім їм про сумні й жахливі.
Нема Роланда, що країв нам стільки
Мечем здобув. Тепер на нас угорці,
Болгари, сакси стануть зазіхати.
Повстануть Рим, і Пулья, і Палермо,
Та з Африки народи, з Каліферни.
І з кожним днем все більше буде скрути.
Хто поведе мої війська так вправно,
Як ти, Роланде, воїне звитяжний?
Красуне-Франціє! Пустелею ти стала!
Така страшна утрата — смерть не гірша!"
Рве сиву бороду король нещасний
І вириває кучері нестямно.
Сто тисяч франків разом з ним ридають.
210
"Хай Бог тебе простить, Роланде, друже!
Твою пошле хай душу в Рай блаженний!
Убивця твій зганьбив і честь вітчизни.
Яке нещастя! Сам волів би вмерти!
За мене помирають кращі з кращих.
Благаю, Боже, син Марії-діви:
Перш ніж дійду я до проходів Сізри,
Візьми мою ти грішну душу з тіла,
Для мене краще з друзями лежати,
Хай тіло поруч з ними поховають".
Ридаючи, знов бороду рве сиву...
А герцог Найм: "Як гірко Карл сумує!"
Аой!
211
"Королю мій! — сказав Джефрейт Анжуйський, —
Тепер не час так страшно побиватись.
Звеліть шукати франків на всім полі,
Убитих маврами в запеклій битві.
Хай всі тіла знесуть, могили риють".
Карл відповів: "То правда! Грайте в сурми!"
Аой!
212
Джефрейт д'Анжу в ріг засурмив свій гучно,
І за наказом Карла франки разом
Заходились шукати серед мертвих
Соратників і зносити докупи.
Було багато там єпископів, абатів,
Ченців, каноників, а ще й прелатів,
Які гріхи з загиблих познімали,
Дали відпущення в ім'я Господнє.
Над ними мірру й фіміам курили
І ладаном навколо тіл кадили,
А потім з почестями поховали.
Зробили, що могли. Там і лишили.
Аой!
213
Карл наказав Роланда не ховати,
Лишити й Олів'єра та Турпіна.
Ось перед ним простерті їхні трупи.
Зібрали їх серця в хустки шовкові
И поклали в саркофаги мармурові.
Тіла баронів бережно обмили
Настоєм з перцю і вином червоним,
Дбайливо в шкури з оленів зашили.
Король звелів Тедбальту з Джебоїном,
Мілону-графу і Одону: "Везти
На трьох візках шляхами обережно!"
Покрили їх тіла галацьким шовком.
Аой!