143
Що ж далі? Адже цар Марсілій втік вже.
Халіф лишився — він цареві дядько,
Гармальї цар, Альферни й Карфагена,
А також проклятого краю ефіопів.
Його васали — чорношкіре плем'я,
В них величезний ніс, широкі вуха,
їх тисяч п'ятдесят та навіть більше.
Вони на конях, вигляд войовничий,
Над ними переможний клич лунає.
Роланд промовив: "Нас лишилось мало,
І вірна смерть витає за плечима.
Той зрадник, хто віддасть життя задаром!
Тож нищіть маврів гострими мечами,
Не на життя, на смерть ми маєм биться.
Коли примчить сеньйор наш Карл на поле,
Покараних в бою тут маврів знайде:
За франка — по п'ятнадцять душ невірних!
Карл нас благословлятиме за подвиг!"
Аой!
СМЕРТЬ ОЛІВ'ЄРА
144
Коли Роланд побачив рід триклятий,
Чорніший за чорнило густотемне,
В якого зуби лиш яскраво-білі,
То граф сказав: "Я відчуваю серцем,
Я знаю — помремо сьогодні в битві.
Тому даю наказ вам, франки, — бийте!"
А Олів'єр: "Неслава боягузам!"
І з цим всі франки кинулися в січу.
145
Невірні бачать — франків дуже мало,
Тож з пихою й полегшенням зітхнули:
"А справи Карла кепські!" — гомоніли.
Халіф усівся на руду кобилу,
Штрикнув нещадно шпорами злотими
І вдарив ззаду Олів'єра в спину.
Пошматував він панцир аж до тіла,
І вістря списа вийшло через груди.
А потім мовив: "Мій удар смертельний!
Погано Карл зробив, тут вас лишивши.
Завдав нам лиха, та хвальби не буде!
І мій удар — то помста за всіх наших!"
146
Граф Олів'єр відчув удар смертельний,
В руці тримав булатний Альтеклер.
В шолом, покритий злотом, гостроверхий,
Халіфа він щосили вдарив. Впали
Оздоблення коштовне і прикраси,
А голову розтяв аж до зубів він.
Страшний удар, Халіф не зойкнув навіть.
І граф сказав: "Будь проклятий, невірний!
Так, безперечно, Карл мене оплаче!
Але ж ти сам не зможеш в ріднім краї
Жоні хвалитись чи якійсь там дамі,
Що взяв у Карла хоч динар єдиний,
Завдав нам збитку, чи мені, чи франкам!"
И почав Роланда кликати на поміч.
Аой!
147
Відчув тут Олів'єр смертельну рану,
Та знав — для помсти мало часу має,
І з люттю кинувся в жорстоку січу,
Від списів та щитів тріски летіли,
А з ними руки, голови і плечі,
Хто бачив ту розправу з ворогами,
Як маври падали, розтяті навпіл,
Запам'ята назавжди переможця,
І не забуде бойовий клич Карла,
Дзвінкий, гучний крик графа "Монжуа!"
А потім він Роланда зве до себе:
"Мій побратиме, підійдіть-но швидше,
От-от моя кончина, слід прощатись!"
Аой!
148
Роланд в обличчя Олів'єра глянув,
Воно знекровлене, бліде й мертвотне,
Струмить червона цівка крові з тіла
И важкими краплями спада на землю.
Роланд сказав: "О Боже! Яке лихо!
Геройство ваше вас згубило, друже!
Таких відважних світ іще не бачив!
О горе! Франціє-красуне, зараз
Від тебе йдуть васали, слуги вірні,
Лишаєшся одна, осиротіла,
Страшне відчує Імператор горе..."
І знепритомнів, впав коню на шию.
Аой!
149
Роланд в сідлі, оговтався він врешті,
А Олів'єр, поранений смертельно,
Втрачає кров, в очах його мутніє,
І вже не бачить ні здаля, ні зблизька,
Де побратим, а де заклятий ворог.
І раптом він зіткнувся із Роланд ом,
Та, друга не впізнавши, в шолом вдарив.
Розсік аж до наносника надвоє,
Не зачепивши ледве лоба графа.
Здивовано Роланд на нього глянув
І з ніжністю й теплом спитав у друга:
"Мій побратиме, вдарили навмисне?
Це ж я, Роланд, люблю усім вас серцем.
Ніколи не було між нами звади".
"О друже, — каже той, — ваш голос чую,
Та вас не бачу. Присягаюсь Богом —
Невмисний мій удар, і я жалкую!"
Роланд сказав: "Він не пошкодив, брате,
Бог свідок, я простив удар ваш хибний!"
І друзі міцно й ніжно обнялися,
Простилися з любов'ю. Так розстались...
150
Граф Олів'єр відчув знемогу смертну.
Запали очі, розум помутився,
Нічого він не чує і не бачить,
Насилу спішився і ліг на землю,
Та раз за разом "Гріх тяжкий мій!" твердить.
З'єднав долоні рук, простяг до неба
І просить Бога, щоб послав до Раю.
Згадав і Карла, й Францію-красуню,
І друзів всіх, Роланда — найніжніше.
Зайшлось вже серце, голова схилилась,
І тіло випросталось нерухомо...
Так Олів'єр помер на полі брані.
І граф Роланд ридає невгамовно.
Не бачив світ сильнішої розпуки.
151
Роланд побачив — кращий друг впокоївсь,
Лежить ницьма, лицем уткнувся в землю.
Почав тужити граф над мертвим тілом:
"Мій друже!.. Ти себе згубив геройством.
Багато років був мені ти братом,
Один ми одному зла не робили.
Тепер ти мертвий — і життя немиле".
По цих словах граф знепритомнів знову.
Хоча сидів в сідлі на Вельянтіфі,
Та він не впав, бо золоті стремена
Тримали ноги міцно, він усидів.
ОСТАННІЙ БІЙ
152
Як тільки граф Роланд прийшов до тями,
Опам'ятався і навколо глянув,
То враз збагнув: загибель неминуча.
Він втратив військо, вояки всі мертві,
Окрім Турпіна і Готьє де л'Ума.
Готьє спустився щойно з гір тутешніх,
Де з маврами в тяжких боях він бився.
Та весь його загін був перебитий,
А сам він мусив утікти в долину
И тепер гукав Роланда на підмогу:
"Шляхетний сіре! Де ти, відгукнися!
З тобою, графе, всякий страх зникає.
Це я, Готьє, що Маельгуд полонив,
Старого й сивого Дроона небіж.
З'єднала нас відвага войовнича,
Та зараз щит мій луснув, спис зламався,
І панцир пошматований дощенту,
А тіло скрізь поранене списами.
Помру, а ворогам не дамсь задаром!"
Слова Готьє Роланд почув здалека,
Пришпорив скакуна і мчить до нього.
Аой!