Він поїхав сам.
Кожного стрічного Зігфрід знищував.
Трохи проїхавши, він потім помітив удалині військо данів і саксів, їх було тисяч сорок, а може, й більше. Звеселилося серце юного героя. [20]
А на шляху він помітив ворожого вивідача. То був сам король Ліудегаст Данський. Щит у нього був із щирого золота.
Незабаром вивідачі зустрілися. Помітивши один одного, вони підострожили коней і кинулися в атаку. Кожний розтрощив меч і спис об щит супротивника, але їхні коні мчали так навально, що обидва шугонули один повз одного, мов вітер прошумів. Потім, розвернувши коней, вони пустили в хід мечі. Від ударів кресалися іскри. Король Ліудегаст захищався хоробро, і Зігфрідові довелося нелегко. Однак після того, як Зігфрід тричі його поранив, Ліудегаст упав з коня, тож мусив підкоритися переможцеві й віддати свою країну на його милість. Зігфрід хотів привести свого бранця до Гернота, та наспів гурт данських рицарів, які накинулися на нього. їх було тридцятеро, а Зігфрід сам. І це додало йому завзяття. Двадцятьох дев'ятьох рицарів він убив, а тридцятому дарував життя, аби той сповістив своєму полководцеві, що Ліудегаста взято в полон. Ворожим полководцем був король Ліудегер. Закривавлений шолом ри-царя-дана був вагомим доказом його хоробрості, проте Ліудегер аж затіпався від люті, коли почув, що один бургундський воїн переміг тридцять данських і взяв їхнього короля в полон. Він іще не знав, що то був Зігфрід, а вважав, ніби тим сміливцем-героєм був король Гернот.
— Безперечно, Гернот хоробрий і відважний! — крикнув Ліудегер.— Але ж він не здолає тридцятьох воїнів. Тут щось не так!
Він заприсягся викликати Гернота на герць і перемогти його.
Не гаючи часу, Ліудегер наказав підняти бойові знамена. В цей час бургундський рицар Фолькер з Альцая теж підніс знамена. Війська кинулися одне проти одного, і почалася така битва, що задвигтіла земля і жодна стеблинка під ногами не залишилась зелена і непошкоджена. Червона кров цебеніла з-під шоломів та кольчуг і стікала із сідел. Від крові земля стала грузька.
Король Ліудегер шукав Гернота. Він помітив, як бургундський рицар прокладав мечем прохід у лавах супротивника. Ліудегер намагався пробитися до нього. Він витратив чимало часу, поки йому це вдалося. А битва точилася, і сотні хоробрих воїнів падали у траву, бо як бургунди, так і сакси та дани билися з величезним завзяттям. Нарешті король Ліудегер пробився до рицаря, якого мав за короля Гернота. І раптом він побачив Зігфрідів герб: золоту корону на блакитному тлі. Ліудегер наказав негайно припинити битву.
— Здатися такому супротивникові — це честь,— сказав він, а потім додав: — Це сам сатана наслав його на саксів!
Гінці поїхали попереду переможців, щоб сповістити про успіх. Але у Вормсі чекали не швидкої перемоги, а поразки, і тому місто охопив жах, коли вже через кілька тижнів до міського муру примчав рицар, закутий у лати. [21]
Та коли місто довідалося про блискучу перемогу, радощам на вулицях і в замку не було кінця-краю.
Крімгільда звеліла, щоб після того, як гонець доповість королю Гунтерові про битву й трохи заспокоїться, його потайки перехопили і привели до неї в покої. Дівчина хотіла спитати його тільки про те, що вогнем палило у її грудях: чи живий Зігфрід? Проте добропристойність не дозволяла їй спитати прямо і заспокоїти своє серце.
Коли гонець прийшов, Крімгільда, як вимагав того звичай, розпитувала його спокійно, не виказуючи свого хвилювання. Вона обіцяла йому велику винагороду, якщо він приніс добрі вісті, якщо говоритиме правду й розповідатиме найточніше.
Гонець, який три дні і три ночі був у сідлі, розповідав хрипким голосом. Йому хотілося сказати, що зараз для нього найбільшою винагородою було б лягти й заснути. Проте звичай вимагав, щоб він терпляче слухав і розповідав стоячи.
— Мені дуже хочеться знати, благородний рицарю, чи здолало наше славне військо лютих данів та саксів,— мовила Крімгільда.
— Наше славне військо перемогло жорстоких данів і саксів, хоч їх було шістдесят тисяч: сорок тисяч саксів і двадцять тисяч данів,— відповів гонець.— Безліччю ворожих тіл вкрилося поле битви. Багато тисяч жінок у Саксонії і в Данії побивається, оплакуючи синів та мужів, а гордих королів Ліудегера й Ліудегаста, які так віроломно порушили мир, взято в полон, і тепер вони ковтають пилюку по дорозі у Вормс.
— А наших багато полягло? — далі розпитував Крімгільда.
— Тужитиме небагато бургундських жінок і матерів,— відповів гонець.— На чужій землі наших полягло не більше шістдесяти.
— Навіть якби загинув один наш воїн, то й тоді горе було б безмірне,— провадила Крімгільда.
— Така вояцька доля,— відказав гонець.
Він ледве не падав. Був такий утомлений, що голова його хилилася на груди. Та Крімгільда ніби не помічала цього.
— Скажи ж мені,— вела вона далі,— хто з наших рицарів бився особливо відважно, щоб ми, жінки, належно вшанували його.
— У бургундському війську не було жодного боягуза, шляхетна королівно,— відповів гонець.— Всі наші гідно виконували свій рицарський обов'язок.
— Це честь для нашої країни,— мовила Крімгільда.— А невже ніхто не вирізнився хоробрістю?
— Ваш брат Гернот бився, мов лев,— відказав гонець, ледь ворушачи губами від утоми.— Він повів військо на вирішальну битву і ввігнав його клином у саксонські лави, як гостру сокиру в дубовий стовбур.
— А інші теж поводилися так? [22]
— Не менш хоробро, ніж король Гернот, бився Гаген. Він завдав ворогам багато лиха. Відважно бився Ортвін із Меца і Фолькер із Альцая, а також Данкварт, Гунольд, Зіндольд і Румольд. Від їхніх мечів не в одного супротивника потекла з-під шолома кров. Але найхоробріше з усіх бився Зігфрід.
— Молодий герой з Нідерландів? — спокійно спитала Крімгіль-да, вдаючи із себе байдужу, як того вимагав звичай.
— Той Зігфрід, що переміг дракона, син короля Зігмунда і королеви Зіглінди із Ксантена на Рейні,— пояснив гонець.
Він був такий утомлений, що зала пливла йому перед очима.
— А чи не поранений він? — тремтячим голосом спитала Крім-гільда.
— Він повертається у Вормс здоровий і осяйний, мов ранкова зоря,— відповів гонець на питання, яке найбільше цікавило Крім-гільду.