Двічі ввечері,— як тільки
Опускалось тихо сонце,
Опускалося на води
І тонуло в них червоне,
Наче вугіль, що розпікся
В вічнім огнищі Владики,—
Перед ним з'являвсь Мондамін.
Непомітно він приходив,
Як роса, яку ми бачим
Тільки в час, коли торкнеться
До трави або до листя,
Але хто із нас помітить,
Як вона іде-зникає?
На лугу вони кружлялись
У вечірнім морі сонця,
Та спустились тіні ночі,
Прокричала на болоті
Сумно, жалісно Шух-шух-га,
І замислився Мондамін.
Молодий, стрункий, прекрасний,
Він стояв в своїм убранні.
Він стояв. Над головою
Пера маяли, гойдались,
На чолі його блищали,
Наче роси, краплі поту.
І він крикнув: "Гаявато!
Славно ти боровсь зо мною,
Тричі славно ти боровся,—
Хай же дасть тобі Владика
Перемогу надо мною!"
І сказав, додав, всміхнувшись:
"Іспит твій скінчиться завтра
Разом з постом, з боротьбою:
Завтра ти мене побореш,
Приготуй для мене ліжко
Так, щоб міг весняний дощик
Відсвіжать мене, а сонце
Гріти цілий день до ночі.
Ти зніми убрання з мене,
Обірви для себе сміло
З голови моєї пір'я,
Поховай мене і землю
Розрівняй, зроби м'якою.
Бережи мій сон глибокий,
Щоб ніхто мене не рушив,
Щоб бур'ян, кукіль і трави
Не росли і не глушили
І щоб гайворон не падав
На мою могилу свіжу.
Бережи мій сон глибокий,
Доки я від сну прокинусь
І знімусь з землі до сонця!"
І, сказавши, зник Мондамін.
Спав спокійно Гаявата.
Чув він, як співав журливо
Серед ночі Вавонейса,
Як кричав він над вігвамом,
Як струмочок — Сібовіша
Вів розмову з темним лісом
І дзюрчав все тихше й тихше.
Слухав, як гілля зітхає
І гойдається поволі
З теплим, ніжним вітром ночі.
Але ледве-ледве чутно
Сей далекий шелест-шепіт
Долітав до Гаявати.
Спав спокійно Гаявата.
На зорі прийшла Нокоміс,
І на сьомий ранок їсти
Принесла для Гаявати,
І, ридаючи, казала,
Що його загубить голод,
Коли він не з'їсть нічого.
Але він не взяв нічого,
Ні до чого не торкнувся,
Тільки їй сказав: "Нокоміс!
Підожди, побудь зо мною,
Поки стемніє надворі
І Шух-шух-га над болотом
Прокричить, що день скінчився".
Мовчки, плачучи, Нокоміс л
Поверталася додому
І боялась за онука.
А онук шептав: "Мондамін!"
І від заходу поволі
Потяглись вечірні тіні
По лісах і по долинах.
Опустилось тихо сонце
На далекі тихі води,
Як спускається на воду
Восени листок червоний
І в воді, червоний, тоне.
Зирк! — уже стоїть Мондамін
На порозі з привітанням!
Голова його в блискучих,
У розкішних пишних пір'ях.
В його кучері злотисті
І зелено-жовтий убір.
Як вві сні, йому назустріч
Встав і вийшов Гаявата.
Був він змучений до краю,
Але знову став боротись.
І злились земля і небо,
Замигтіли перед ними.
Як спичак1 у сітці б'ється,
Скаженіє, щоб порвати
І шубовснути у воду,
Так у грудях Гаявати
1 Осетр.
Серце билося і рвалось.
Наче ободи вогняні,
Сяв-горів кривавий обрій
І кружлявся разом з ними,
Безліч сонців, розпалившись,
На смертельний бій дивились,
Коли враз один на герці
Опинився Гаявата.
Приголомшений борбою
І схвильований, тремтів він,
І стояв один у полі.
Перед ним в пом'ятих перах
І розірванім убранні,
Нерухомий і спокійний
На траві лежав Мондамін,
Мертвий в сяєві вечірнім.
Переможець Гаявата
Зняв з Мондаміна убрання,
Познімав пом'яті пера,
Поховав його і землю
Розрівняв, зробив м'якою.
В ту хвилину над болотом
Чапля сизая Шух-шух-га
Простогнала, прокричала
Криком туги, криком скарги.
В рідний край, в вігвам Нокоміс
Повернувся Гаявата.
Тиждень іспиту страшного
У сей вечір закінчився,
Але він не зміг забути
Ті місця, де він боровся,
І без догляду не кинув
Ту могилу, де спокійно
Спав похований Мондамін
Під дощем, гарячим сонцем,
Де його убрання блідло
Під дощем, гарячим сонцем.
День у день на ту могилу
Гаявата мій приходив,
Щоб вона була м'якою
І травою не покрилась.
І щодня прогонив з неї
Кагагі з його народом.
І стебло зелене, любе
Над могилою з'явилось,
Потім друге, потім третє.
І ще літо не скінчилось,
Як у всій своїй пишноті,
В дорогім своїм убранні,
В золотих шовкових косах
Встав стрункий, високий маїс.
І зраділий Гаявата
Крикнув: "Друг людський Мондамін!
Він се — друг людський Мондамін!"
Він позвав Нокоміс, Ягу,
Розказав їм про примари,
Боротьбу і перемогу,
Показав зелений маїс,
Дар небесний всім народам,
Сю майбутню для їх їжу.
А пізніше, в час осінній,
Як достиг пожовклий маїс
І пожовклі потверділи
Зерна маїса, як перли,
Качани його зібрав він,
Потім зняв посохле листя,
Як з Мондаміна убрання
Зняв давно колись,— і вперше
Урядив бенкет великий:
Дар новий Життя Владики
Показав усім народам.
VI
ДРУЗІ ГАЯВАТИ
Два було у Гаявати,
Два незмінних вірних друга.
Серце, душу Гаявати
Знали в радощах і в горі
Тільки двоє: дужий Квазінд
І музика Чайбаябос.
І до їх вігвамів стежка
Не вкривалася травою.
Плітки, брехні і намови
Не могли їх посварити
І зробити ворогами.
Тільки втрьох вони братались,
Щиро радилися вкупі
І ділилися думками.
Всі вони хотіли щастя
Всім країнам, всім народам.
Кращим другом Гаявати
Був прекрасний Чайбаябос,
Чарівний співець, музика
Незрівнянний, небувалий.
Як вояк, він був відважний
І як дівчина, був ніжний,
Як лоза, гнучкий, високий,
Як олень, ставний і красний.