Пісня пісень

Страница 4 из 12

Шолом-Алейхем

Батько. Що скажеш?

Мати. Що ти скажеш?

Батько. Дозволити їм піти?

Мати. Чому ж їм не дозволити піти?

Батько. Хіба я кажу, що ні?

Мати. А що ж ти кажеш?

Батько. Я кажу тільки, чи можна їм піти?

Мати. Чому ж їм не можна піти?

І так далі. Я знаю, що їх турбує. Може, двадцять разів наказує мені батько, а за батьком також і мати, що там є місток, а під містком вода — річка, річка, річка...

Ми, я і Бузя, давно вже забули про місток з водою, з річкою. Ми гасаємо по широкій, вільній леваді, під широким, вільним небом. Бігаємо по зеленому полю, падаємо, качаємося в запашній траві. Підводимось, падаємо і качаємось ще раз і ще раз, а зелень на свято ще й не починали рвати. Я веду Бузю вздовж і впоперек левади. Вихваляюсь перед нею своїми маєтками.

— Бачиш оці дерева? Бачиш оцей пісок? Бачиш оцей горбок?

— Це все твоє?

Так каже мені Бузя, а очі її всміхаються. Мене ображає те, що вона сміється. Завжди у неї така звичка — сміятися з мене. Я насуплююсь і одвертаюсь на хвилинку від Бузі. Бузя здогадується, що я образився, заходить мені спереду, зазирає мені в очі, бере мене за руку і каже мені: "Шимек!.." Вмить зникає образа, і все чисто забувається. Я беру її за руку і веду її до мого горбка — туди, де сиджу завжди, щороку. Схочу — сиджу собі, схочу — проказую чарівне слово, здіймаюсь у повітря і лечу собі, як орел, за хмари, понад полями й лісами, понад морями і пустелями...

Там, на горбку, сидимо, я і Бузя (зелені на свято ми все ще не нарвали), і розповідаємо казки. Тобто розповідаю я, а вона слухає. Я розповідаю їй про те, що буде через багато, багато років, коли я стану дорослим, а вона дорослою і ми поберемося... Ми зараз же з допомогою чарівного слова здіймемось у повітря понад хмари і об'їдемо цілий світ. Насамперед ми відвідаємо всі країни, де бував Олександр Македонський. А далі подамося до Палестіни. Там побуваємо на всіх запашних горах, у всіх виноградниках, напхаємо повні кишені інжиру, фініків, маслин і полетимо звідти ще далі й далі. І в кожному місці утнемо щось інше, бо ж ніхто нас не бачитиме...

— Ніхто нас не бачитиме? — питає Бузя і схоплює мене за руку.

— Ніхто! Ніхто! Ми бачитимемо всіх, а нас не побачить ніхто.

— Коли так, Шимек, у мене є до тебе прохання.

— Прохання?

— Маленьке прохання...

Але я знаю наперед її прохання. Вона хоче, щоб ми поїхали туди, де її мати вийшла заміж. Викинути якогось коника її вітчимові...

— Чом ні? — кажу я їй. — З превеликою охотою. На мене можеш звіритися, дурненька. Я можу зробити таке, що вони мене пам'ятатимуть.

— Не їм, тільки йому, йому самому! — проситься в мене Бузя.

Але не так швидко я пристаю на це. Мене як розгнівати — це щось страшне! Як можна забути таку кривду?

Витівка жінки — вийти заміж за іншого батька, заїхати казна-куди й кинути дитину, навіть листівки не написати! Це ж нечувана річ! Хіба ж можна допустити таку жорстокість?!

Даремно я так розпалився. Я шкодую: наче собаки гризуть серце. Але пропало... Бузя затулила лице обома руками. Вона плаче? Я б радо пошматував себе. Навіщо було мені торкатися її болячки — згадувати її матір! Нишком, про себе, обзиваю себе всіма найобразливішими йменнями: "Осел! Корова! Базікало! Йолоп! Бовдур!.." Я присуваюсь до неї. Беру її за руку: "Бузю! Бузю!" Я хочу сказати їй мовою "Пісні пісень": "Покажи лице твоє, дай послухати твій голос..."

Раптом... Звідки це сюди взялися батько й мати?

Батькові срібні окуляри блищать здалека. Срібні нитки його срібної бороди мають на вітерці. А мати здалека махає до нас хусткою. Ми обоє, я й Бузя, сидимо, немов скам'янілі. Чого прибігли сюди батьки?

Це вони прибігли до нас сюди довідатися, що ми поробляємо. Чи не трапилося з нами, боронь боже, якесь лихо? Чого доброго, місток, вода, річка, річка, річка. Чудні вони!

— А де ваша зелень?

— Яка зелень?

— Зелень, що ви пішли нарвати на свято...

Ми обоє, я і Бузя, перезираємось. Я розумію її очі. Розумію її погляд. І здається мені, що чую, як вона мені каже мовою "Пісні пісень":

"О, коли б ти був мені братом рідним!". Чом ти мені не брат?

— Ну, що ж, зелень на свято... вже якось обійдемось, — усміхаючись, каже батько, і срібні нитки його срібної бороди виблискують у ясному промінні золотого сонця. — Аби, хвала Всевишньому, діти здорові і з ними, боронь боже, нічого не трапилось.

— Хвалити бога! — відповідає мати і витирає хусткою червоне, упріле обличчя. І обоє вони щасливо всміхаються, радіють, на нас дивлячись.

Чудні, чудні люди — мої батьки!

Частина третя

ТІЄЇ НОЧІ

"Дорогому синові!..

Надсилаю тобі 00 карбованців і прошу тебе, сину мій, щоб ти мені зробив приємність і приїхав додому на пасху. Мені соромно перед людьми на старості літ. Маєш єдиного сина і ніяк не удостоїшся його побачити. Мати також благає тебе, щоб ти, бога ради, приїхав на пасху. І знай, що Бузю треба поздоровити. Вона в щасливий час заручилася. Бог дасть, у суботу після зелених свят справимо весілля.

Від мене, батька твого..."

Це пише мені мій батько — вперше так гостро. Уперше за весь час, відколи ми розійшлися. А розійшлися ми з батьком тихо, не сварилися. Я порушив його завіти. Не хотів іти його шляхами. Пішов своєю дорогою — подався вчитися. Спочатку він гнівався, казав, що ніколи не простить мене, хіба що на смертному одрі. Згодом він простив мене. Далі почав висилати гроші: "Надсилаю тобі 00 карбованців, і мати щиро вітає тебе". Короткі, сухі листи. Також і мої листи до нього були короткі, сухі листи: "Твого листа і 00 карбованців я одержав і щиро вітаю матір".

Холодне, страшенно холодне було наше листування.

Та хто мав час помічати це у царстві мрій, в якому я перебував? Але останній батьків лист мене збудив. Не так (признаюся!) батькові скарги, що йому соромно перед людьми, і не так материні благання-ніщо (признаюся!) так не пройняло мене, як оці кілька слів: "І знай, що Бузю треба поздоровити..."

Бузя — ота Бузя, якій ніде немає рівної, хіба що в "Пісні пісень"! Та Бузя, яка переплетена і невіддільно пов'язана була з моїми дитячими роками! Та Бузя, яка зав. жди була зачарованою царівною всіх моїх дивовижних казок, найкращою принцесою моїх золотих мрій — ота Бузя тепер чиясь наречена? Чиясь, не моя?!.