Гоник, звичайно, упреться рогом. З конференції мене виженуть, зі школи — ні, ну а з Маликом я розберуся. Сам.
Комсомольці посунули на вихід, бо промовець, виявляється, оголосив перерву.
— Взагалі-то подобається, — відповів Гоник, — тільки інструменталка там задовга. П'ять хвилин співають "хей-ла" та "хей-ла"...
— Так! — сказав я. — І це — саме воно!
Гоник, звичайно, не погодився, і ми просперечалися до кінця першого дня конференції.
I Saw Her Standing There
One, two, three, four!
У восьмому класі я дружив з Олександром О. Він уже тоді грав на гітарі. До концерту самодіяльності на восьме березня він розучив дві пісні — "Твістугей" та "Гонзалес". Вони в нього були записані на гнучких платівках, які робили в ательє звукозапису на Червоноармійській, під лазнею. Там можна було записати багато популярних пісень — "Чорний кіт", "Халі-галі", "Любовь кольцо, а у кольца" — або свій голос.
Наприклад: "Шановна Оксано Омелянівно! Весь наш клас тепло вітає вас із міжнародним жіночим".
"Твістугей" та "Гонзалес" ховалися наприкінці списку, і там, де зазначалися виконавці, стояло: "амер. народ. пісня".
Ми з Олександром переписали з платівок слова обох пісень нашими літерами.
Наприклад:
Оверіков гон шпілє гонзалес
Юверікан дуовен гоф
Лаборо юсвіден
Овері канде говен поф.
Хлопець із того ательє обіцяв записати нам якихось жуків-ударників. Про них у нас у газетах було, ніби вони на концертах б'ють стільці й ходять з унітазними сідачками довкола шиї.
Ми домовлялися піти на запис разом, але я запізнився. Вийшовши з дому, я довго чекав на трамвай. Нарешті він виповз із-за рогу, тоді розігнався і метрів за двадцять до зупинки щось під ним вибухнуло, й з-під коліс сипонули іскри.
Я побіг дивитися, що там сталося.
На рейці лишилася пляма, і пахло горілим. Мабуть, пацани під колеса сірники поклали.
Коли я вже був на зупинці, якийсь дядько схопив мене і потяг до міліції. Вона була якраз через дорогу.
— А от якби ми тебе під трамвай поклали, — допитувалися міліціонери, — як би тобі було? Та за такі жарти знаєш, що в нас роблять?
Вони довго лякали мене тюрмою й примусили написати пояснення.
До Олександра я дістався під вечір. Він показав мені новеньку платівку, записану на рентгенівському знімку, і ввімкнув радіолу.
Від дотику корундової голки ребра-кості на знімку зашкварчали, й чорна яєшня закрутилася. З унітазів на нас засичали зовнішні вороги. Дядьки й міліція кинулися їх душити. Під рейками стогнали кілька поколінь жартівників.
Коли раптом із криком — one, two, three, four! — розкидавши всю цю борню, до хати вдерлася свобода.
Here Comes the Sun
Little darling...
У вісімнадцять років я гуляв з однією дівчиною. Приходив до неї, сідав на канапу й дивився журнал "Америка". Вона питала, чому я мовчу. Ми цілувалися. Цілувався я погано. Вона обтирала після мене губи. Але я завжди мав бажання. Вона його бачила, а торкатися не наважувалася. Ми тільки цілувалися. Я приносив бобіну. Ми вмикали магнітофона. Вона питала, чи люблю я її. Я казав, що люблю, і вона горнулася до мене.
Одного разу я випадково взяв не ту бобіну. Там була пісня "Here Comes the Sun", що завжди нагадувала мені іншу дівчину. Я й досі не можу її слухати, а як зачую — біжу геть. Тільки-но я поставив бобіну, як вона спитала, чи люблю я її. Я зізнався, що, насправді, люблю іншу. Вона заплакала. "Це — нічого", — сказав я й почав хилити її до себе. Мої пальці вже розстібали на ній сорочку. Я поклав її на ліжко. Заспокоївшись, вона схопила мене за руку. Але я подужав пропхнути чотири верхні ґудзики, і рука моя вже стискала її груди. Груди не вміщалися в руку. "Мразь!" — закричала вона й увігнала в мене нігті. Окрім нас, удома нікого не було. Я витяг руку, щоб зализати кров. "Сволоч!" — сказала вона перелякано. Кров розтеклася по руці, крапала на штани, а звідти — на килим. Вона побігла на кухню по німецький засіб від плям, а тоді змастила мені руку йодом. Бобіна докрутилася до краю, і я переставив її на інший бік.
Ми з нею вчилися в одному класі. "Не сердься", — кажу я їй. У неї — неймовірна талія. І заповітні стегна. "Пробач мені, дурневі". І пружне, гумове тіло. "Я більше не буду". У неї ненаша білизна. А між поцілунками вона нявчить. "Ти, — кажу, — моя киця". Вона копилить губки. Чекає, щоб я просунув свою ліву руку під її правою, обхопив її за талію та припав до грудей. "Пусті", — каже вона й піддається. Ми цілуємося. Вона витирає губи і бачить моє бажання. Я перекидаю ногу через її коліно і притискаюся якомога щільніше. Вона згадує, що я люблю іншу. "Падлєц", — каже вона, відсовується, кривить пещене личко, немов ступила у гидь. Я швидким рухом задираю її спідницю.
У січні я їздив на тиждень у гори. Звідти написав їй аж три листи з віршами. Вірші дурнуваті, але смішні. На конверти поналіплював різні вирізки з газет. Її батьки побачили конверти і прочитали вірші. Коли я повернувся, вони сказали, що понесуть ці листи до моїх батьків на роботу.
Під спідницею — трусики. Німецькі, а то й чи не французькі. Мережані, з рожевими квітами, в дірочках. Вона зойкує, дріботить коліньми і мало не вибиває мені щелепу. Я навалююся на неї всім тілом. Вона встигає вчепитися в мій светр. Я силкуюся відірвати її руки, але вона щосили пхає мене. Іще трохи — і я полечу на підлогу. На мить я відпускаю її руки, і вона б'ється об канапу. Біль не сильний, але вона довго гамселить мене кулачками. Її батьки заборонили нам зустрічатися, але вона волочиться за мною по парадних і навіть п'є вино, два-три ковтки, щораз обтираючи пляшку. Ми цілуємося. Я розстібаю пальто. Спочатку її, потім своє.
"Дурак", — каже вона, розглядаючи руку. Крові нема, а синець буде. Я вибачаюся.
Вона завжди пригощає мене бутербродами з кінською ковбасою та цупкою рибою. А вчора вкрала для мене батькового шері-бренді. Сама ж не п'є. Це добре. Вона мене любить.
Я погладжую її голову, занурюю пальці в духмяне волосся. Пахне німецьким зеленим яблуком. Гарні зуби. Я торкаюся її щічки своєю долонею, пробую дотягнутися до губів. Не дає. Даси, ніде ти не дінешся. З круглого плеча спускаюся долі у вибалок між персами, нечутно тисну на ґудзики. При таких грудях — таке струнке тіло! Коли вона опам'ятовується, то вже лежить горілиць. Одна її рука, про всяк випадок, придавлена коліном, іншу я міцно стискаю. Коліно моє їй несила зіпхнути, тому вона шкрябається, звивається всім тілом, нарешті, висмикує одну руку і б'є мене в груди. Я відхиляюся. Несамохіть вона гатить мене в самий пах. У голові моїй звучить пісня "Here Comes the Sun". Я пориваюся бігти, але біль такий, що ні зігнутися, ні розігнутися.