— Господи, — зітхнула Ненсі. — Господи.
— То був Дже'зес? — спитала Кедді. — Він хотів залізти до кухні?
— Господи,-сказала Ненсі. Так протягло: "Гос-с-с-с-споди", поки звук не згас, як гасне сірник або свічка.
•--. Ти нас бачиш, Ненсі? — прошепотіла Кедді. — Ти також бачиш наші очі?
— Я тільки негритянка, — сказала Ненсі. — Бог знає, бог знає...
— Що ти там бачила на кухні? — прошепотіла Кедді. — Що то хотіло влізти?
— Бог знає, — сказала Ненсі. Ми бачили її очі. — Бог знає.
Ділсі одужала й заходилась готувати обід.
~ Ти б краще полежала ще день чи два, — сказав батько.
— Навіщо? — сказала Ділсі. — Якщо я ще хоч день полежу, тут усе перевернуть догори дном. Ану гайда звідси, дайте мені навести лад у моїй кухні!
• Вечерю теж готувала Ділсі. І якраз, коли зайшло сонце, в кухні з'явилася Ненсі.
— Звідки ти знаєш, що він вернувся? — спитала Ділсі. — Ти ж його не бачила?
— Джезес — чорношкірий, — сказав Джейсон.
— Я відчуваю, — відповіла Ненсі. — Відчуваю, що він причаївся в яру.
— Оце тепер? — спитала Ділсі. — І тепер він у яру?
— Ділсі також чорношкіра, — сказав Джейсон.
— Хоч з'їж що-небудь, — сказала Ділсі.
— Нічого мені не хочеться, — сказала Ненсі.
— А я не чорношкірий, — сказав Джейсон.
Випий кави, — сказала Ділсі й налила Ненсі чашку кави. — Ти знаєш, що він сьогодні там? Звідки ти можеш знати, що вів
саме сьогодні в яру?
— Знаю, — сказала Ненсі. — Він там, вичікує. Недарма ж я стільки з ним прожила. Я знаю, що він зробить, ще коли він і сам не знає.
— Пий каву, — сказала Ділсі.
Ненсі піднесла чашку до рота і дмухнула на каву. Рот у неї віддувся, мов у гадюки, і став як гумовий, ніби вона здмухнула весь колір із своїх губ у каву.
— Я не чорношкірий, — сказав Джейсон. — А ти чорношкіра, Ненсі?
— Я нещасне створіння, — сказала Ненсі. — А скоро стану нічим. Піду туди, звідки прийшла.
З Ненсі почала пити каву. І поки пила, тримаючи чашку обома руками, знов чи то заспівала, чи то заплакала. Той звук линув просто в чашку, і кава розхлюпувалася на руки й на сукню Ненсі.
Очі її були спрямовані на нас, вона сиділа, спершись ліктями на коліна, тримаючи обома руками чашку, дивилася на нас понад її вінцями і чи то співала, чи плакала.
— Гляньте на Ненсі, — сказав Джейсон. — Вона тепер уже не куховарить у нас, бо Ділсі видужала.
-Та цить же,-сказала Ділсі.
Ненсі тримала обома руками чашку, дивилася на нас і чи то співала, чи плакала, немов було дві Ненсі: одна дивилася на нас, а друга чи то співала, чи плакала.
— Чому ти не попросиш, щоб містер Джейсон зателефонував шерифові? — спитала Ділсі.
Ненсі замовкла, тримаючи чашку в своїх довгих, чорних руках Вона знов спробувала сьорбнути кави, знов розхлюпала її по руках та по сукні й відставила чашку. Джейсон пильно дивився на неї.
— Не можу проковтнути ні краплі, — сказала Ненсі. — Ковтаю, а кава вертається назад.
— Іди до мене. Фроні тобі постелить, а я також скоро прийду, — сказала Ділсі.
— Хіба його спинить якийсь там чорношкірий? — сказала Ненсі.
— Я не чорношкірий, — сказав Джейсон. — Ділсі, я чорношкірий?
— Мабуть, ні, — сказала Ділсі. Вона дивилася на Ненсі. — Мабуть, таки ні. То що ж ти робитимеш?
Ненсі поглянула на нас. її очі перебігали швидко, наче вона боялася, що взагалі нічого не побачить, коли не водитиме ними.
Вона дивилася на нас, на всіх трьох водночас.
— Пам'ятаєте ту ніч, коли я спала у вашій кімнаті? — спитала вона.
Вона нагадала, як ми тоді рано прокинулись і почали гратися.
Спокійно гралися на її сіннику, аж поки встав батько і треба було готувати сніданок.
— Попросіть маму, хай дозволить мені й сьогодні переночувати у вас, — сказала Пенсі. — Мені навіть не треба сінника. Ми знов будемо гратися.
Говорила з матір'ю Кедді. Джейсон теж пішов з нами.
— Я не хочу, щоб якісь там негри спали в нашому домі, — сказала мати.
Джейсон почав плакати. І не переставав, аж поки мати сказала, що не дасть йому три дні солодкого, якщо він не втихомириться. Тоді Джейсон сказав, що перестане плакати, якщо Ділсі спече шоколадний торт. Батько теж був у кімнаті.
— Чому ти нічого не зробиш? — сказала йому мати. — Навіщо ж тоді в нас існує поліція?
— А чого Пенсі боїться Джезеса? — спитала Кедді. —^А ви, мамо, також боїтесь тата?
— Що може вдіяти поліція? — сказав батько. — Де вона шукатиме Джезеса, коли Пенсі його навіть не бачила?
— То чого ж вона боїться? — спитала мати.
— Вона каже, що він тут. Начебто вона знає, що цієї ночі він тут.
— Нащо ж ми платимо податки? — сказала мати. — Я маю лишатися сама у великому будинку, поки ти відводиш якусь там негритянку!
— Але ж ти знаєш, що я не чигаю на тебе з бритвою, — сказав батько.
— Я перестану плакати, коли Ділсі спече шоколадний торт, — сказав Джейсон.
Мати звеліла нам іти геть. А батько сказав, що не знає, чи Джейсоп дістане шоколадний торт, але щось інше напевне дістане. Ми вернулися до кухні й переказали все Пенсі.
— Тато велів, щоб ти йшла додому і замкнулася зсередини, тоді не буде чого боятися, — сказала Кедді. — А чого ти боїшся, Пенсі? Джезес розсердився на тебе?
Ненсі знов тримала в руках чашку. Вона впиралася ліктями в коліна, опустивши вниз руки з чашкою і втупившись у неї очима.
— За що Джезес так розсердився на тебе? — спитала Кедді.
Ненсі впустила чашку. Чашка не розбилася, тільки вилилась кава, а руки в Ненсі й далі були складені так, ніби вона тримала її. І враз вона знов завела свій чи то спів, чи не спів, тихо, ледь чутно. Ми дивилися на неї.
— Перестань, — сказала Ділсі. — Нічого так розкисати. Посидь тут, а я покличу Верша, щоб .провів тебе додому, — сказала Ділсі й вийшла.
Ми дивилися на Ненсі. Плечі в неї трусилися, але вона замовкла. Ми стояли й дивилися на неї.
— Що тобі хоче зробити Джезес? — опитала Кедді. — Його ж немає тут.
Ненсі глянула на нас.
— Правда ж, нам було весело, коли я ночувала у вашій кімнаті?
— Ні, — сказав Джейсон, — Мені зовсім не було весело.
— Бо ти спав у маминій кімнаті, — сказала Кедді. — Тебе з нами не було.
— Ходімо до мене, і нам знов буде весело, — сказала Ненсі.
— Мама не дозволить, бо вже пізно, — сказав я.
— А ви їй не кажіть, — мовила Ненсі. — Скажете завтра, і вона не розсердиться.