— Навіщо ви так? Не треба! — скрикнув Вовка.— Не треба, вони і так тягтимуть!
— На те ж і батіг, щоб ним поганять,— реготнув Кіндрат і знову врепіжив Гнідка, а потім і Лиску.
— Дайте! Віддайте батіг! — Вовка вхопився за пужално.— Вони і так підуть... — Голос його здригнувся.
— А тепер підуть! Ясно, що підуть,— сказав Кіндрат і зіскочив з воза. — Колись і мене виручиш! — крикнув він до Павла.
Щось гаряче й давке підкотилося Вовці до горла. Він опустив голову і, здавалось, забув і про машину, і про дядька Павла, і про грозу, забув, куди і навіщо їде...
Опам'ятався, коли підвода викотила на бруківку і колеса заторохтіли по камінцях. Тільки тоді Вовка помітив, що вже й дощ перестав, і гроза покотилася небом далі...
Дядько Павло швиденько відчепив трос, заховав його у багажник і підбіг до Вовки.
— Я завжди казав, що ти геройський хлопець,— весело сказав він і тицьнув Вовці у руку якийсь папірець.— Бувай здоровий!
Він сів за кермо, і червона машина швидко помчала синьою, вимитою дощем бруківкою.
Вовка розтулив кулак і побачив у руці зіжмаканого карбованця...
По дорозі додому Вовка зупинив коней біля крамниці. Він зайшов усередину. Людей не було, тільки Кіндрат вовтузився за прилавком біля якогось ящика. Почувши, що хтось зайшов, Кіндрат підвів голову й побачив Вовку.
— А що, заробив на гостинці? — здогадався Кіндрат.— От бачиш, а ти сердився.
Вовка поклав на прилавок зім'ятого карбованця.
— Яких тобі? — спитав Кіндрат.— Раджу "Білочку", ти ще таких не їв. Вчора завезли.
— Мені рафінаду,— сказав Вовка, дивлячись мимо Кіндрата.— Коробку.
— Он як,— здивувався продавець. — Діло хазяйське. Як хочеш,— сказав кислим голосом. Посмішка чомусь зникла з його лиця.
Вовка узяв рафінад і вийшов з крамниці.
Кіндрат бачив у вікно, як хлопчик підійшов до коней, розгнуздав їм роти, а потім відкрив коробку і підніс на долоні білі грудочки цукру. Спершу Лисці, потім Гнідкові.
Ще Лисці і ще Гнідкові.
Ще й ще.
Теплі шовкові губи коней солодко лоскотали долоні...