— Ну, як вже воно буде, панове?
Панове не відповіли нічого, лиш з кута почулось: "Пилип Каня Степанів голоситься до слова".
— Просимо дуже! — сказав врадуваний адвокат.
З хмар диму виринула висока стать — з обличчям, що нагадувало не Каню, а гірського вірла-беркута. Довгий, горбатий ніс, навислі сиві брови і зіниці, що миготіли під ними, мов блудні вогники в корчах.
Каня підступив до вікна і відчинив його. Почувся шум смерек, джуркіт гірських потоків і свист полонинського вітру. Тютюновий дим захвилювався, мов осіння імла, коли сонце сходить, і в хаті зробилося видніше. Не тільки обличчя зібраних гуцулів, але й образи на стінках зарисувалися ясніше. Каня перехилився крізь вікно і, зачиняючи його, обережно сказав: "Нема нікого. Надворі гарна ніч, аж любо". Сказавши це, підійшов до дверей, відчинив, зазирнув направо і наліво у коридор і, вертаючи на своє місце, спитав:
* Доктор двох прав — римського і канонічного (лат). Ред.
— А чи ми тут, ґазди, самі свої? Нема тут кого непотрібного між нами?
— Можете, батьку, говорити безпечно, — відповіли йому.
— Ну, так слухайте, коли ласка... Дякуємо пану адвокатові, що приїхав до нас і сказав нам мудре слово.
— Дякуємо, дякуємо!.. — почулося кругом.
— Все, що він балакав, суща правда. Але я, як той Пилип у Святому Письмі, спитаюся вас, що таке правда? Я вже над гробом, ноги мої половину світу зійшли, очі мої багато такого бачили, чого ви, ґазди, не побачите ніколи, але правди я не стрінув ніде. Вона хіба у Бога святого на небесах, та ще, може, і в тих дітей, що злого не творили, і в тих душах старців, що злого творити не годні, бо їм уже не до того, бо вони вже у другий світ зазирають, так як я. Сокотись, чоловіче добрий, бо кругом тебе, мов пщина в корчах, брехня і кривда сичить, вона тільки того і пазить, щоб тебе у саме серце вжалити. Так воно й тепер. Нам сокотитися треба, бо окрім Божої опіки другої над нами нема. Пригадайте собі, чого то нам не обіцяли, як під Кенігрець вели. Я там був і бачив, що з нами творили. Наш полк стояв, як народ у церкві на храм, збито-збито. А прусські гармати валили в нас й валили. Чому ж, питаюся я, не посунули нами ні вперед, ані взад? Чому?
Перервав, дожидаючись відповіді, та не відповідав ніхто.
— А під вечір, коли приказ прийшов уступати, то ми з місця рушити не могли. Труп на тебе справа і зліва валився, бо не один з них поміж живими ніби живий стояв, і аж тепер виявилося, що він труп. Багато говорити, та слухати нема коли. Кондрегур, Пакеня, Коломийський, Черновецький полк — то хто такий? Хіба це не наші люди? А кільки їх там лягло? 1 чи лиш там? А в Італії, а в Боснії, гадаєте, що там забава була — що?
І він обкинув своїм вірлиним зором голови слухачів; та тії голови хилилися все нижче й нижче вділ, мовби їх його слова скелею придавляли. Навіть начальник спер голову на руки, а руки на коліна, і так сидів, як з каменя кутий.
— А як нам за це платили, того вам не потрібую казати? Де наші полонини широкі, де наша сплавачка вольна, Де наші ліси предковічні і тії лови, що не один з нас у них кохався, в хаті всидіти не міг, бо рушниця кивала на його:
Ходи". Наїхало всілякого чужого народу, жандарі дорогу на найвищі верхи знайшли, прощай, гуцульская воле. 1 коли, ми до решти не пропали, так це дякувати маємо тій °свт, що поширилася між нами, тим товариствам, спілкам і крамницям, у яких ми збираємося докупи, бо кожного з нас зокрема справили б вони скоро.
— Ваша правда, ваша свята правда, батьку Пилипе, — озвалися ґазди. — Говоріть, говоріть дальше!
— Перше кожний з нас розумів, що він гуцул, і на тому край. А нині ми знаємо, що не тільки світу, що в вікні, що наша країна куди більша і що на ній живе великий український народ. До мене ті нові думки долітають, як би хто з другого берега кликав, бо я старий, бо моя дорога не туди, а там — о. — Він показав рукою у сторону церкви. — Але є молодші від мене, і вони, певно, не цураються доброго діла, вони послужать тій нашій Україні. Але як?
— Але як? — перекидалися зором і словами гуцульські ґазди.
— Наше село, як той макух. Що було молодого й дужого, забрали. Збили його, як на фолюші сукно. Підіть ви завтра вулицею і подивіться, кого стрінете. Жінки і стари-ня. Легіня зі свічкою не стрінете, хіба підпарубочих, запорожців, що з-за порога на танець глядять. Підхоплюється то, як птахи у гнізді, за рік, за два і вони будуть літати, — підхопні. Пішлемо їх, — то хто лишиться в селі, хто боронитиме наших жінок і дівчат? Довбуш не хоче вставати.
— Довбуш на Сокільському спить3, — кивали головами ґазди, і зітхання, подібне до шуму цвинтарних смерек, понеслося по хаті.
— Чи не краще було б, якби нам рушниці прислали, і кулі, і пороху, що треба. Ніхто, як ми, не знає наших гір, ніхто, як ми, не буде їх боронити. Я, хоч старий, а за піч не полізу і на тім, о, верху я вам вгадаю, чи це ялівець, чи медвідь. Нас очі не заводять, а руки не трясуться, тут кожний камінь для нас, як феник у кишені. Обороняючи наших гір, боронили б ми границь України. Я скінчив.
І висока стать сховалася знов у димах поміж кипта-рями.
Гість з міста потер чоло, ніби хотів, щоб воно сильніше думало, а потім прикрив очі рукою і мовчав. Ґазди мовчали теж. Із-за гір викочувався місяць. Вікна стояли, ніби із срібла куті.
— Чи ще хто хоче говорити?
— Ні. Каня сказали, що всім нам було на язиці.
— Так тоді пустіть мене до слова.
— Просимо, просимо, пане докторе!
— Я не гуцул, але з гуцулами зрісся. Я чую, що їх болить. Мій передбесідник говорив, ніби мені із серця читав. Але так, як би нам хотілося, на жаль, не може бути. Нам дозволили мати не територіальну міліцію, а український легіон, як окрему військову частину державної армії.
— В іім-бо то й діло, — втрутив своє слово начальник.
— Того нам не змінити, бо нема як і вони. Хмара насувається на нас, і тільки слухай, як перші громи вдарять. Ґазди! Я певний, що ви так обороняли би своїх гір, і ко-либ, і полонин, і кожного плаю, як ні один лицар у світі, та чи оборонили би ви їх, це друге питання. Тую силу, яка насувається з півночі і від сходу, треба здержати, спинити там на долах, десь, може, над Дністром або над його притоками; тут було б запізно, тут і так народу, як самі знаєте, небагато залишилося. Тому-то я ще раз прошу, хто хоче, хай голоситься. Дехто нині, отут на цьому папері, хай покладе своє ім'я, а інші хай підпишуться в комітеті, який ми виберемо з трьох люд а. Скоро світ, їду дальше. До неділі остається нам три дні. В неділю комітет відведе добровольців у город. — Так — прошу...