Хто такі вартові, в'язні не знали. Єгиптяни чи сірійці, які втратили совість? Елліни таким низьким заняттям гребували. Минали дні, а в льох кидали все нових людей. Замучено багатьох з тих, яких застав у підземеллі Імхотеп.
Одного ранку, як і завжди, увійшли вартові.
— Хто з вас писар Імхотеп? — запитав один, і юнак здригнувся.
От і по нього прийшла смерть. Тільки 6 швидка — щоб на тортурах він не виказав нікого. До крайніх меж терпітиме біль.
— Це я,— підвівся Імхотеп і відчув, що ноги гнуться під ним, як солом'яні.
— Ходи з нами,— наказав вартовий.
— Не бійся смерті: хто народився, той раніше чи пізніше вмерти мусить,— підбадьорив Імхотепа Каманон.— Наші гнобителі теж не вічні. Як зустріну їх у царстві Осі-ріса, то відомщу їм,— додав завзято.
Вивели Імхотепа на в'язничний майданчик. Відвиклі од сонця очі запекли і відразу зайшлися сльозами.
"Зал тортур міститься над льохом, значить, ведуть не туди",— зробив висновок Імхотеп, і від радості мало не розірвалося серце. Його повісять на мурах без тортур. Нехай! Двом смертям, як каже Каманон, не бувати. Кожен умирає тільки раз.
Вартові зупинилися перед великим будинком, з відчинених вікон якого валила пара.
"Лазня",— здивувався Імхотеп.
Невже його привели сюди митися? Але приречених на смерть не миють.
При вході в лазню стояв бородатий грек у тозі, що свідчило про його достойність.
— Як від тебе тхне, — відвернувся бридливо од Імхотепа.— Зараз тебе помиють.— Він кивнув на раба, і той подав знак Імхотепові іти за ним.
Лазня складалася з кількох відділень, у кожному — бронзові ванни, в які по трубах текла гаряча і холодна вода. На стінах і підлогах — кольорові плитки.
Не чекаючи дозволу, Імхотеп скинув спідничку і заліз у ванну. Ніжне тепло розійшлося по тілу, і від приємності він заплющив очі.
З'явився ще один раб з великими губками (їх збирали на дні Великої Зеленої Води). Обидва взялися мити Імхотепа. Коли один з них приніс ще й чисту білу спідничку, Імхотеп здогадався, що хтось високопоставлений хоче його бачити. Може, Ератосфен. Очевидно, завдяки йому він, Імхотеп, ще не висить на мурах.
— Тепер ти знову схожий на людину,— з ніг до голови оглянув юнака бородатий.— Іди за мною. Але не думай тікати, бо лише нашкодиш собі.
— Куди ведеш мене, достойний? — поцікавився Імхотеп.
— Скоро довідаєшся,— буркнув грек.
Він, мабуть, неохоче виконував чийсь наказ, що зобов'язував його опікуватися в'язнем-єгиптянином.
Бородатий вів Імхотепа Царською дільницею в напрямку Золотого дому. Так колись називали палац фараонів у Фівах, і Птоломеї дали цю назву своїй александрійській резиденції.
Імхотеп даремно намагався збагнути, що це значить. Невже еллінські судді допитуватимуть його в царському палаці? Може, й сам Філопатор... Ну що ж, на свій захист знатиме, що сказати, бо мав час обдумати все.
Нарешті підійшли до Золотого дому, оточеного високими мурами і оборонними вежами.
У воротах їх зупинили вартові царської гвардії, але еллін показав їм сховану у фалдах тоги срібну пластинку, назвав гасло — і ті пропустили його з Імхотепом, ще й віддали їм, схрестивши мечі, військову честь. Срібна пластинка свідчила, що бородатий — неабияка персона.
Золотий дім стояв у глибині парку, туди й попростував бородань. Тепер Імхотеп уже був певний, що саме тут його судитимуть.
Величавий царський палац побудовано з червоного каменю, який добували в Червоних скелях верхніх номів, і мармуру, але зараз це не цікавило Імхотепа.
Він подумки підбирав найбільш переконливі доводи, які врятували б йому життя.
При вході в палац вартові теж віддали військову честь еллінові, який, мабуть, бував тут часто, бо упевнено ступав широкими коридорами, по обидва боки яких красувалися розкішні зали, де Птоломеї приймали іноземних послів, радників, влаштовували бенкети. Двері і пройми закривали шовкові, вишиті золотом портьєри. Зір привертали розмаїті візерунки на них — квіти, птахи, звірі. (Шовк привозили в Кеміт з дуже далеких країн, і його купували найбагатші.)
Раптом бородань зупинився і рухом руки наказав Імхо-тепові чекати, а сам пішов у зал, звідки долітала неголосна розмова. За мить портьєра відхилилася — і показався бородатий.
— Заходь! — промовив.
Схвильований Імхотеп увійшов у зал і сторопів. За столом у широкому, м'якому кріслі, тримаючи руки на поручнях з вирізьбленими левами, сидів Філопатор. Був без бороди, і обвисле підборіддя робило його ще більш непривабливим, ніж він виглядав тоді, на бенкеті у святині Гора. Біля нього на скромному дерев'яному стільці сидів Ератос-фен, а трохи далі — двоє, теж безбородих, еллінів-суддів у тогах. За ними, потупившись (щоб не зустрічатися з поглядом Імхотепа), стояв Доріон. Начальник філакетів був замалою персоною, щоб сидіти в присутності царя.
Зал був великий, стіни і стелю прикрашали мозаїка й малюнки. Під однією стіною — стелаж з футляром, а на столі перед царем — сувої чистого папірусу, чорнильниці і загострені гусячі пера. Філопатор, мабуть, тут писав свої кепські вірші або нову драму.
Імхотеп низько схилився, торкнувшись долонями колін. Присутність Ератосфена підбадьорила його, вселила надію на рятунок.
Філопатор підвів голову і втупив у юнака злий погляд.
— Гляньте на цього невдячного! Ми підняли його так високо, а він хоче нашої згуби,— вказав рукою на Імхотепа.— Як нам покарати його?
— Спершу, найдостойніший з достойних, ми повинні вислухати підсудного,— запропонував Ератосфен.
— Закон велить вислухати обидві сторони,— підтримав Ератосфена один із суддів.— Лише тоді, зваживши все, можна виносити вирок.
— Багато честі бунтареві! — буркнув Філопатор.— Але дійте по закону, бо він один для всіх — для царів і підданих. Я ніколи не порушив його і хотів би, щоб нащадки до імені Філопатор додали ще одне ім'я — Справедливий.
Вовк прикидався ягням і зловтішно насміхався з суддів. Його явно веселила комедія правосуддя, бо арфістки, танцівниці і блазні вже набридли йому. Лукаво примруживши очі, він пильно стежив за обличчям суддів і Ератосфена: хотів уловити, яка буде реакція на його слова. Але вони були серйозні, хоч як цих людей обурювало лицемірство царя.