— Сподіваюсь, ви не себе маєте на увазі, Луїзо. Не може бути, щоб у цій багатій країні служитель церкви та злидарював.
— Звісно, той, хто покладає надії на бога, не може відчувати себе скривдженим, — тихо й покірливо мовила Луїза, — але бувають страждання, від яких розривається серце…
— Але ж не у вас, люба Луїзо? — палко вигукнула Елізабет. — Невже вам доводилося знати справжнє убозтво?
— Ах, міс Темпл, ви, певно, погано знаєте, що таке життєві злигодні. Мій батько багато років був — місіонером у нових краях, де люди живуть дуже бідно, й нам часто-густо доводилося сидіти без хліба — купити не було за що, а просити соромно — батько не хотів ганьбити свій духовний сан. А як часто батько залишав нас, голодних і недужих, аби виконати свій обов'язок, яким не можна було нехтувати через сімейні турботи! О, як важко, мабуть, утішати інших, коли власне серце крає біль!
— Але ж тепер усе це позаду! Тепер прибутків вашого батька має вистачати на ваші потреби. Вони повинні… вони будуть…
— Так, — прошепотіла Луїза, схиливши голову, щоб приховати сльози, — тепер він може утримувати родину, бо крім мене в нього не лишилося нікого…
Такий поворот розмови примусив дівчат забути про все інше. Елізабет ніжно обняла подругу, а та, охоплена сумними спогадами, заридала. Але ось Луїза підвела своє лагідне личко, й дівчата, тепер уже мовчки, рушили далі.
Вони вже були на вершині гори і звернули з дороги, ввійшовши в тінь величних дерев. Стало жарко, і дівчата все більше заглиблювалися в ліс, збадьорлива прохолода якого була особливо приємна після сходження на гору під палючими променями сонця. Тепер дівчата, ніби змовившись, розмовляли тільки про те, що їм траплялося на очі, й кожне дерево, кожний кущик і квітка викликали в них простодушне захоплення.
Так вони йшли, милуючись мирними краєвидами Отсего й прислухаючись до гуркоту коліс, ударів молотків та людських голосів, що долинали від поселень унизу й зливалися з голосами природи. Раптом Елізабет здригнулася.
— Ви чуєте, Луїзо? — вигукнула вона. — Здається, десь плаче дитина. Невже поблизу є поруб? А може, чиєсь маля заблукало в лісі?
— Таке трапляється, і не рідко, — відповіла Луїза. — Ходімо швидше на голос. Що, коли й справді хтось заблукав, помирає з голоду…
Вони прискорили ходу, намагаючись швидше дійти туди, звідки чулися жалібні звуки. Нетерплячій Елізабет кілька разів ввижалося, що вона бачить когось у хащі, коли Луїза зненацька схопила її за руку й вигукнула:
— Подивіться на собаку!
Воїн супроводжував їх від тої самої миті, як молода господиня покликала його з буди. Похилий вік давався взнаки, й кожного разу, коли дівчата зупинялися помилуватись краєвидом чи зірвати квітку, мастиф важко лягав на землю й заплющував очі з байдужим виглядом, що аж ніяк не пасував його обов'язкам охоронця. Але тепер він опустив морду до землі, а шерсть на зашийку наїжилася від страху чи від люті. Скорше таки від люті, бо він глухо гарчав, вискалюючи ікла, й міг би налякати господиню, якби вона його не знала.
— Воїне! — гукнула Елізабет. — Що з тобою, Воїне? Кого ти побачив, старий?
Почувши її голос, пес загарчав ще лютіше. Він підповз до дівчат, сів біля ніг Елізабет і гарчав усе дужче, раз у раз збиваючись на уривчастий, злісний гавкіт.
— Що він помітив? — дивувалась Елізабет. — Може, якого звіра?
Не почувши відповіді, вона обернулась до Луїзи — та стояла сполотніла і тремтячим пальцем показувала на гілку, неспроможна вимовити слова. Елізабет швидко глянула вгору й побачила люту пащеку й палючі очі готової до стрибка пуми.
— Тікаймо! — скрикнула Елізабет, схопивши за руку Луїзу, але та заточилася й зомліла.
Елізабет була не з тих, хто полишає друзів у небезпеці. Вона стала навколішки біля подруги, розстебнула на ній сукню, щоб полегшити дихання, а сама тим часом підбадьорювала собаку.
— Сміливіше! — кричала вона, хоч голос їй починав тремтіти. — Ти ж Воїн! Сміливіше!
Зненацька з деревця, яке росло під буком, що на ньому сиділа пума, сплигнуло чималеньке пуменя — дівчата його не помітили. Воно попрямувало до собаки, наслідуючи голос і рухи своєї матері. Грайливість кошеняти дивно поєднувалася в ньому з люттю небезпечного хижака. Мале то ставало на задні лапи, передніми дряпаючи кору на дереві, як це роблять кішки, то припадало до землі, хльоскаючи себе по боках хвостом, гарчало й дряпало кігтями землю — намагалось зобразити ту лють, яка робила такою жахливою його матір.
Присівши на задні лапи, Воїн не ворушився; він стежив за кожним рухом пуменяти і його матері. Мале з кожним грайливим стрибком наближалося до собаки; гарчання всіх трьох ставало дедалі загрозливішим, і, нарешті, не розрахувавши стрибка, пуменя опинилося просто перед мастифом. Почулося пронизливе скавуління, шум боротьби — і за хвилину все було скінчене. Воїн підкинув мале з такою силою, що воно вдарилось об дерево і впало мертве на землю.
Елізабет, яка стежила за цією короткою сутичкою, зраділа перемозі Воїна, коли це мати-пума майнула в повітрі й, пролетівши футів двадцять, упала на спину собаки. Словами не можна змалювати цю відчайдушну боротьбу. Сплівшись у клубок, на сухому листі качалися двоє звірів, сповнюючи ліс диким гарчанням. Елізабет, усе ще стоячи навколішках, дивилася на них з жахом і водночас з напруженою увагою, майже забувши, що від наслідків цього двобою залежить її доля. Стрибки мешканки лісів були такі швидкі й сильні, що тіло її, здавалося, весь час літало в повітрі. Мастиф відважно зустрічав усі її наскоки. Коли пумі щастило вчепитись у плечі собаки, куди вона весь час ціляла, старий Воїн, подертий її кігтями, залитий власною кров'ю з десятка ран, наче пір'їну, скидав з себе розлюченого ворога і, ставши на задні лапи, з вискаленими іклами знов кидався в бій. Та Воїн був надто старий для такої боротьби: від того пса, яким він був колись, лишилася хіба хоробрість. Аж ось несамовита пума стрибнула щосили, і мастиф не зміг її дістати, хоч як силувався, — хижачка була на спині свого ветхого ворога.
Але втрималася вона лише на якусь мить, бо неймовірним зусиллям мастиф скинув її. Та коли Воїн устромив зуби в бік пуми, Елізабет помітила, що його мідний нашийник, який, поки звірі билися, весь час блищав, тепер був залитий кров'ю: мастиф заточувався — от-от він упаде на землю. Дика кішка кілька разів дужими ривками намагалася звільнитись із зубів собаки, але марно. Раптом мастиф перекинувся на спину й розціпив щелепи. Тіло його сіпнулося, потім витягалось, і бідний Воїн затих.