— Чи варто, Чингачгуку, співати про давні бойовиська і про ворогів, яких ти переміг, коли біля тебе — найзапекліший ворог, що відібрав у Молодого Орла його права? Я бився незгірш будь-якого воїна з твого плем'я, проте не хизуюся своїми подвигами в такий час…
— Соколице Око, — мовив індіанець, непевно зводячись на ноги, — я — Великий Змій делаварів. Я вмію вистежувати мінгів, як вуж вистежує яйця дрімлюги, і вбивати їх одним ударом, немов гримуча змія. Біла людина дала Чингачгукові томагавк — ясний, наче води Отсего у світлі призахідного сонця, але він ще червоний від крові мінгів.
— А навіщо ти вбивав мінгів? Чи не заради того, щоб зберегти ці води й землі для дітей твого батька? І хіба вони не були віддані, за урочистою угодою, Пожирачеві Вогню? Хіба не тече кров воїна в жилах молодого вождя, який має право говорити голосно тут, де голос його тепер ледь чути?
Слова мисливця, здавалось, привели індіанця до тями. Він повернувся до присутніх і пильно подивився на суддю, тоді, стріпнувши головою, відкинув з чола чорне волосся, і його очі запалали гнівом. Він ніби втратив самовладання, — рука мимохіть потяглась до томагавка, що стирчав за поясом, та раптом очі його погасли. Широко й дурнувато посміхнувшись, він обома руками схопив кухоль, який цієї хвилини поставив перед ним Річард, плюхнувся на лаву й одним духом вихилив напій. Він був уже такий п'яний, що насилу поставив кухоль на стіл.
— Не проливай крові! — вигукнув мисливець тієї миті, коли індіанець був схопився за томагавк. А тоді промурмотів: — А втім, він п'яний і не заподіє нікому шкоди… Так завжди з індіанцями: дай їм хмільного — і вони про все на світі забувають. Ну, та настане все-таки час, коли справедливість переможе. Треба тільки набратися терпіння.
Натті все це говорив делаварською мовою, і його, звісно, ніхто не зрозумів. Але тільки-но він скінчив, як Річард закричав:
— Еге, старий Джон зараз звалиться з ніг! Капітане, влаштуй його на ніч десь у клуні, — я заплачу. Я сьогодні багатий, удесятеро багатший, ніж Дюк з усіма його землями й цінними паперами!
З турбот сивіє голова, —
Тож пий до дна,
Тож пий до дна!
Пий, Гайраме, пий, містере Долить-л, — пий, тобі кажу! Сьогодні ж бо різдвяна ніч, а таке буває лише раз на рік!
— Хе-хе-хе!.. Сквайр сьогодні щось розспівався, — захихотів Гайрам, обличчя якого вже блаженно розпливалося. — Ми таки побудуємо церкву, га, сквайре?
— Та що там церкву, Дулітле! Собор! Ми вибудуємо справжній собор — з єпископами, священиками, дияконами, церковними старостами, ризницею і хором; і з органом, і з органістом, і з міхами! Хай мене чортяка вхопить, як полюбляє казати Бенджамін, ми спорудимо ще одну дзвіницю з другого боку й матимемо дві церкви! Ну що, Дюку, потрусиш гаманцем? Ха-ха… То потрусиш гаманцем, братику суддя?
— Ти наробив стільки галасу, Діку, — відказав Мармедюк, — що я не розчув слів доктора Тодда… Здається, ви сказали, сер, що рана може загноїтися в таку холодну погоду і стати небезпечною?
— Це виключено, абсолютно виключено, — мовив Елнатан, марно силкуючись плюнути в камін. — Не може навіть такого бути, — щоб рана, так добре перев'язана, загноїлася, та ще коли куля у мене в кишені! Здається, ви казали, сер, що молодик житиме у вашому домі, тож найкраще буде, мабуть, коли я включу все в один рахунок?
— Так, одного вистачить, — відповів Мармедюк з лукавою посмішкою, яка часто з'являлась у нього на обличчі, причому неможливо було здогадатись, чи то він задоволений розмовою, чи то глузує тайкома із співрозмовника.
Тим часом господареві пощастило завести індіанця в хлів і покласти його там на соломі; вкритий власною ковдрою, Джон проспав на соломі до самого ранку.
Майор Гартман теж незабаром розвеселився і почав щось вигукувати. Склянка за склянкою, кухоль за кухлем, — отак бенкет затягся до світанку, поки нарешті старий німець висловив бажання повернутися до "палацу". На той час майже всі гості вже розійшлися, але Мармедюк надто добре знав звички своїх друзів і не пробував забрати їх раніше. Проте, як тільки майор сказав, що хоче спати, суддя поспішив цим скористатися, і всі троє полишили пивницю. Місіс Голлістер сама провела їх до дверей, напучуючи, як їм краще вийти з її закладу.
— Обіпріться на містера Джонса, майоре, — заклопотано радила вона, — він молодий і буде вам підтримкою. Дуже, дуже рада була вас бачити у "Хоробрім драгуні"! І що ж тут лихого, коли ми зустріли різдво з веселим серцем? Адже ж ніхто не знає, коли до нас завітає печаль. Ну, на добраніч, судде, і бажаю вам усім щасливого різдва.
Всі троє, як могли, відповіли на її побажання й рушили різною, добре второваною дорогою, тримаючись середини. Все було гаразд аж до самих воріт "палацу", але тут почалися труднощі. Не будемо їх описувати, скажемо тільки, що вранці на снігу видно було кілька стежок, які розходилися в різні боки, і що майже біля самих дверей свого будинку Мармедюк загубив товаришів і змушений був повернутися. Пішовши однією з тих стежок, він знайшов своїх супутників у заметі, звідки стирчали самі їхні голови, причому Річард співав на всю горлянку:
З турбот сивіє голова, —
Тож пий до дна,
Тож пий до дна!
РОЗДІЛ XV
В Біскайській затоці ми кинули якір.
Ендрю Черрі, "Біскайською затокою"
Суддя, перш ніж податися з друзями до "Хороброго драгуна", одвіз Елізабет додому, де нова господиня "палацу" могла перебути вечір, як їй хотілося: розважаючись чи клопочучись хазяйством. У чотирьох масивних бронзових свічниках, що стояли на буфеті, горіли великі свічки, надаючи кімнаті затишного вигляду, особливо приємного після похмурої атмосфери "академії".
Ремаркабль також слухала містера Гранта, й молитовний настрій трохи зм'якшив образу, якої завдав їй суддя за обідом. Вона згадала, що Елізабет ще дуже молода, отже, економці буде неважко під машкарою покірливості зберегти в своїх руках ту владу, яку раніше вона мала відкрито. Думка про те, що їй наказуватимуть, що доведеться слухняно виконувати чиїсь розпорядження, була їй нестерпна, і Ремаркабль уже не раз поривалася почати розмову, щоб з'ясувати делікатне питання про своє становище в домі. Але щоразу, стрівшись із гордим поглядом темних очей дівчини, яка ходила по кімнаті, розмірковуючи про своє дитинство, про ті зміни, що відбулися в її житті, та про події дня, економка відчувала якийсь шанобливий страх. Це дивне почуття позбавляло її рішучості й примушувало тримати язика на припоні. Нарешті вона зважилася почати розмову з теми, близької всім людям, теми, яка дозволяла Ремаркабль показати себе з найкращого боку.