— Ви не знаєте цих людей, міс Грант, — сказав молодий мисливець, — а то б вам було відомо, що помста — це одна з чеснот індіанця. Ще змалку їм прищеплюють переконання, що їхній обов'язок — ніколи не прощати образи, і тільки гостинність може стримати їх від помсти.
— Невже, сер, — запитала дівчина, мимохіть вивільняючи руку, — і ви дотримуєтесь таких безбожних переконань?
— Якби ваш шановний батько звернувся до мене з таким запитанням, то досить було б відповісти, що я виховувався в лоні церкви, — але вам я ще скажу, що життя навчило мене забувати кривди. Думаю, тут мені нічого закинути, і сподіваюсь, що так воно й надалі буде.
Кажучи це, він зупинився, держачи свою руку напоготові, і, коли він договорив, дівчина знову сперлася на неї, і вони рушили далі.
Містер Грант і могіканин тим часом уже підійшли до будиночка й зупинилися біля дверей, очікуючи своїх молодих супутників. Священик знову заходився навертати індіанця на путь істинну, а той слухав мовчки, хоч і поштиво. Але ось до них приєдналися міс Грант із мисливцем, і всі зайшли в дім.
Священикове житло стояло серед поля, на значній відстані від селища. Навколо видніли пні, прикриті високими сніговими шапками, і ні дерева, ні кущика поблизу. Вигляд будиночка промовляв про ту саму понуру недовершеність, що така звичайна в нових поселеннях, де все зводиться поспіхом. Зате всередині він справляв зовсім інше враження завдяки чистоті й затишку, що там панували.
Всі опинилися в кімнаті, вмебльованій, як вітальня, хоч тут-таки була й величезна піч з усім кухонним начинням. Кволий вогник свічки, яку засвітила Луїза, здавався зайвим, бо яскраве полум'я, що виривалося з печі, давало змогу добре розгледіти скромну обстановку. Посеред чисто підметеної підлоги лежав строкатий килим з клаптиків — такі килими можна й досі бачити в фермерських домах. Трохи кращий вигляд мали чайний столик, Луїзині п'яльці й старовинна книжкова шафа червоного дерева, але стільці, обідній стіл і решта меблів були дуже прості й дешеві. На стінах висіли вишивані картини й малюнки, причому вишивання, безперечно, були зроблені з деякою майстерністю, хоч і не вирізнялися художнім смаком, а малюнкам бракувало і того й другого.
На одному з вишивань був зображений надгробок, над яким схилилася молода жінка в сльозах, а віддалік видніла церква з романськими вікнами. На надгробку можна було розрізнити написані стовпчиком дати народжень і смертей, і кожний небіжчик мав прізвище "Грант". Тільки глянувши на цей малюнок, молодий мисливець дізнався все, що можна було дізнатися про священикову сім'ю. Він збагнув, що містер Грант удівець, а боязка скромна дівчина, яку він перевів через струмок, — єдина з його рідних, що лишилася жива. Вони зосталися одні-однісінькі на світі, й тому ніжність, з якою Луїза турбувалася про батька, була ще зворушливіша.
Все це молодий мисливець спостеріг, поки товариство мовчки розташовувалося перед веселим вогнем. Але коли всі повмощувались, і Луїза, скинувши легкий плащ із бляклого шовку й капелюшок, які, хоч і дуже були їй до лиця, та мало підходили для такої суворої пори року, взяла стілець і зайняла місце між юнаком і батьком, містер Грант поновив розмову.
— Сподіваюсь, мій юний друже, — сказав він, — ваше виховання викорінило ті мстиві принципи, які ви могли успадкувати, бо, наскільки я зрозумів Джона, у ваших жилах тече кров делаварів. Благаю вас, зрозумійте мене правильно — ні колір шкіри, ні походження самі собою не свідчать ні про які чесноти. І хтозна, може, нащадок народу, що колись володів цією землею, має право, як ніхто інший, ступати по ній з чистим сумлінням.
Могіканин урочисто повернувся до священика й мовив, супроводжуючи свої слова виразними жестами:
— Отче, для тебе літо життя ще не минуло і тіло твоє молоде. Піднімися на найвищу гору й поглянь навкруги. Все, що ти побачиш від сходу до заходу, від витоків Звивистої річки[40] й до гір, що її перепиняють, — усе належить йому. В ньому тече кров делаварів, і право його велике. Але брат Міквона справедливий, він поділить цю землю на дві частини, як річка ділить навпіл долину, й скаже Молодому Орлові: "Сину делаварів! Візьми її, володій нею і будь вождем на землі своїх предків!"
— Ніколи! — вигукнув молодий мисливець так палко, аж священик і його дочка, що заслухалась мовою індіанця, мимохіть здригнулись. — Швидше лісовий вовк полишить свою здобич, аніж цей чоловік відмовиться від багатства, до якого він добирався звивистим шляхом змії.
— Замовкни, сину мій, замовкни! — перебив його містер Грант. — Не давай волі своїм почуттям. Шкода, якої випадково завдав тобі суддя Темпл, роз'ятрила образи, заподіяні колись твоїм предкам. Але затям: поранено тебе ненавмисне, а кривда, заподіяна твоєму народові, — це наслідок політичних змін, які в історії людства не раз приборкували гордість можновладців і стирали з лиця землі могутні народи. Де тепер філістімляни, що так часто тримали в рабстві дітей ізраїлевих? Де Вавілон, що купався в розкошах і пороках і, засмілений пихою, називав себе повелителем народів? Згадай молитву, з якою ми звертаємося до Всевишнього: "Прости ворогів наших, і гонителів наших, і кривдників і зм'якши їхні серця". Не суддя Темпл занапастив твоїх одноплемінців, а весь його народ; рана ж твоя скоро загоїться.
— Рана! — відгукнувся юнак, збуджено походжаючи по кімнаті. — Невже ви справді гадаєте, сер, що я вважаю цю людину вбивцею? О ні! Він надто підступний, надто легкодухий для такого злочину! Але нехай він і його дочка купаються в розкошах — прийде ще день відплати! Ні, ні, — вів він далі, трохи заспокоївшись, — це тільки могіканин запідозрив його в замаху на моє життя, а я зовсім такого й не думав.
Він сів, сперся ліктями на коліна й закрив обличчя руками.
— Це шаленство він успадкував від своїх предків-дикунів, — шепнув містер Грант дочці, що з ляку схопила його за руку. — Ти ж чула, що говорив індіанець про його походження. І ні освіта, ні наша свята віра не змогли до решти вигнати лихі пристрасті з його душі. Але час і лагідне піклування ще, може, виправлять його.
Дарма, що священик говорив пошепки, юнак почув його слова й, підвівши голову, мовив уже спокійно, але з якоюсь дивною посмішкою: