— Ось ножиці, — мовила Ремаркабль, подавши йому пару ножиць, дуже тупих на вигляд. — Слово честі, ви зшили ці клаптики не гірш за будь-яку жінку!
— "Не гірш за жінку"! — обурився Річард. — Та хіба жінки тямлять що-небудь у таких речах? Ну, от ти, наприклад. Хто орудує кравецькими ножицями біля рани? Докторе Тодд, дайте, будь ласка, ножички з вашої скриньки… Ну, хлопче, тепер усе гаразд. Картечина видалена майстерно, хоч мені, як учасникові операції, може, й не слід було б цього казати, і рану перев'язано чудово. Скоро ти одужаєш, якщо рана не запалиться через те, що ти шарпнув моїх коней. Ти, мабуть, дуже розгубився тоді, бо не знаєш, як поводитися з кіньми. Але я не ображаюсь, бо ти, звісно, мав добрі наміри. Так, тепер тобі нічого боятись.
— Тоді, панове, не буду зловживати вашою гостинністю, — мовив незнайомець, одягаючись. — Тепер нам залишається заладнати тільки одне питання, судде Темпл: кому з нас належить олень.
— Я визнаю: він твій, — сказав Мармедюк. — І я винен тобі не лише за дичину. Але вранці ти зайди до мене, й ми залагодимо цю справу і все інше. Елізабет! — звернувся він до дочки, яка, дізнавшись, що перев'язку закінчено, повернулася до зали. — Накажи, щоб цього юнака нагодували, і хай Аггі приготує сани й відвезе його до друга, про якого він так турбувався.
— Пробачте, сер, але я не можу піти, не одержавши частини здобичі, — відказав юнак, намагаючись погамувати хвилювання. — Я вам уже казав, що мені самому потрібна дичина.
— Не будемо сперечатися! — вигукнув Річард. — Суддя заплатить уранці за оленя, а ти, Ремаркабль, віддай йому всю тушу, крім сідла. Отже, тобі пощастило: куля тебе не скалічила, рану перев'язали незгірш, як у філадельфійському шпиталі, коли не краще; ти дуже вигідно продав оленя та ще й можеш забрати майже всю тушу. Ремаркабль, накажи Томові, щоб він і шкуру віддав. Так, так, і шкуру! Принеси її завтра мені, і я заплачу тобі півдолара чи скільки там. Мені якраз потрібна така шкура — покрити сідлову подушку для кузини Бесс.
— Дякую, сер, за вашу щедрість і за допомогу, — мовив незнайомець. — Але ви залишаєте собі саме ту частину оленя, яку я волів би мати сам. Я не віддам сідла.
— "Не віддам"! — вигукнув Річард. — Такий одвіт проковтнути тяжче, ніж оленячі роги!
— Так, не віддам, — твердо повторив юнак і погордливо окинув усіх поглядом, ніби хотів знати, хто посміє заперечити його право. Але, зустрівши здивований погляд Елізабет, додав уже лагідніше:
— Коли, звичайно, мисливець має право на дичину, яку він підстрелив сам, і коли закон це право охороняє.
— Так, звичайно, — сказав суддя Темпл розчаровано й трохи здивовано. — Бенджаміне, подбай, щоб оленя всього поклали в сани, а юнака хай відвезуть до хатини Шкіряної Панчохи. Але постривай, юначе, як же тебе звати? Я сподіваюся ще зустрітися з тобою і відшкодувати зло, яке я тобі заподіяв.
— Мене звати Едвардс, — відповів незнайомець, — Олівер Едвардс. Знайти мене неважко, бо я мешкаю неподалік і від людей не ховаюся, бо нікому не зробив зла.
— Це ми заподіяли вам зло, сер, — мовила Елізабет. — І коли ви відмовитеся від нашої допомоги, мій батько дуже засмутиться. Він буде радий бачити вас завтра.
Мисливець пильно подивився на вродливу прохачку, аж вона зашарілася від того погляду. Отямившись, він опустив очі долу й промовив:
— Добре, завтра вранці я прийду до судді Темпла і згоден, щоб зараз він позичив мені сани — на знак примирення.
— Примирення! — вигукнув Мармедюк. — Але ж я тебе поранив випадково, то невже це могло заронити в твоє серце ворожнечу?
— Відпусти нам борги наші, як і ми відпускаємо боржникам нашим, — втрутився пастор Грант. — Так учив нас Ісус, і слова його мають бути золотим правилом для нас, його смиренних послідовників.
Незнайомець на мить замислився, тоді нестямно подивився навкруги палючими чорними очима, низько вклонився й, не попрощавшись ні з ким, вийшов такою рішучою ходою, що ніхто не наважився його затримати.
— Дивно, що такий молодий чоловік може бути такий злопам'ятний, — замислено мовив Мармедюк, коли за незнайомцем зачинилися двері. — Мабуть, це через біль від свіжої рани. Сподіваюсь, завтра він буде лагідніший.
Елізабет, до якої були звернені ці слова, не відповіла нічого, втупивши очі у візерунки англійського килима. Зате Річард, лунко ляснувши батогом, вигукнув:
— Слухай, Дюку, ти сам собі хазяїн, але на твоєму місці я нізащо не віддав би йому сідло! Хіба не тобі належать ці гори й долини? А ліси? З якого ж дива цей хлопчина — та й Шкіряна Панчоха — полюють без дозволу в твоїх володіннях? Я знав одного фермера, тут, у Пенсільванії, то він наказав мисливцеві залишити його територію без усяких там церемоній, як я, приміром, наказав би Бенджамінові підкинути дров у піч. До речі, Бенджаміне, подивися, що там показує термометр. Так от, коли це міг зробити. власник якоїсь там сотні акрів, то що вже казати про власника шістдесяти тисяч акрів, а якщо додати останні придбання, то й ста тисяч! От могіканин, скажімо, ще може на щось претендувати, бо його плем'я тут жило споконвіку, але тепер він небагато вже здобуде зі своєю рушницею. А як у вас у Франції, мосьє Лекуа? Чи у вас кожен, хто хоче, може блукати по чужих лісах і стріляти дичину, так що хазяїнові хоч і на полювання не ходи?
— Авжеж, ні, містере Дік! — відповів француз. — У нас у Франції ми нікому не даємо волі, хіба що дамам.
— Так, так, жінкам — це я знаю, — сказав Річард. — Такий ваш салічний закон[28]. Я, сер, читав книжок: і про Францію, і про Англію, про Грецію і про Рим. Та, коли б я був на місці Дюка, завтра ж поприбивав би скрізь щити з оголошенням: "Забороняю стороннім стріляти дичину і взагалі блукати в моїх лісах". Та я за годину можу намалювати такий напис, що відразу покладе край цьому неподобству!
— Ріхарте! — вельми холодно зауважив майор Гартман, вибиваючи попіл з люльки в попільницю. — Послухайте, я шиву в лісах і на Могоку вше сімдесят п'ять рокіф. Краще зайняти тшорта, ніш цих мисливців. Вони шивуть з рушниці, а куля сильніша, ніш закон.
— Але ж Мармедюк суддя! — обурено вигукнув Річард. — Яка ж користь з його суддівства, коли ніхто не шанує закону? Клятий хлопчина! Я маю неабияке бажання подати на нього позов за те, що він втрутився не в своє діло й зіпсував мені коней. Я не боюся його рушниці! Я сам умію стріляти. Скільки разів я влучав у долар з відстані в сто кроків?