З великих дверей,' що вели на ґанок, вибігли челядники: дві чи три жінки й один чоловік. Той чоловік був без шапки, проте одягнений, очевидно, з більшою, ніж завжди, старанністю і взагалі такий незвичайний з виду, що, мабуть, варто описати його докладніш. Був він усього п'ять футів на зріст, "кремезний, могутньої будови, з плечима широкими, як у гренадера. Він здавався ще нижчим, ніж був, через дивну звичку, йдучи, нахилятися вперед, а робив він так, певно, для того, щоб легше було вимахувати руками. Обличчя він мав довге, червоне, з маленьким кирпатим, як у мопса, носом; у величезному роті блищали міцні зуби; сині очі, здавалося, поглядали на все довкола із звичною зневагою. Чверть усього його зросту припадала на голову, і ще одна чверть — на косу, що зависала з потилиці. На ньому був каптан із тьмяно-коричневого сукна, прикрашений ґудзиками завбільшки з доларову монету, на яких було вибите зображення якоря. Поли цього вбрання, надзвичайно довгі й широкі, сягали аж до литок. Під каптаном видніли жилет і червоні плисові штани, трохи потерті й засмальцьовані. Взутий він був у черевики з великими пряжками й панчохи в синьо-білу смужку.
Родом цей дивак був, як він сам казав, з графства Корнуолл у Великобританії. Дитинство його минуло поблизу олов'яних копалень, а юність — на контрабандистському судні, де він був кают-юнгою. Судно це плавало між Фалмутом й островом Гернсі. Від цього ремесла його відірвали, силою завербувавши на королівську службу. Оскільки не трапилося нікого кращого, він був призначений спочатку слугою до кают-компанії, а потім став стюардом капітана. Там він навчився готувати тушковану рибу з гарніром, печеню з овочами й сухарями і ще де! які морські страви. А ще, — як він полюбляв говорити, — він дістав змогу побачити світ. Насправді ж, за винятком двох-трьох французьких портів та ще Портсмута, Плімута й Дітія, він бачив не більше, ніж міг би побачити, працюючи погоничем віслюка на котрійсь із корнуолських копалень. Однак, коли його звільнили із флоту по укладенні миру 1783 року, він заявив, що, ознайомившись з усіма країнами цивілізованого світу, має намір здійснити подорож у дикі американські пущі. Ми не будемо супроводжувати його втих нетривалих мандрах, до яких його надихала жага пригод, що, буває, змушує лондонського чепуруна вирушити в далеку путь і приголомшує його ревом Ніагарського водоспаду, коли в його вухах ще не стих гамір лондонських вулиць. Досить сказати, що дуже давно, ще задовго до від'їзду Елізабет на навчання, він уже належав до челяді Мармедюка Темпла і завдяки різноманітним своїм чеснотам, мова про які піде пізніше, став управителем будинку під рукою Джонка. Звали цього шановного добродія Бенджамін Пенгіллан, але він так часто розповідав чудесну історію про те, як довго йому довелося працювати біля помпи, рятуючи свій корабель від загибелі після однієї з перемог адмірала Роднея[18], що заслужив прізвисько Бена Помпи.
Поруч із Бенджаміном, ба навіть трохи попереду, мов щоб показати, що вона тут вища, стояла середнього віку жінка, в сукні з набивного ситцю, весела барва якого різко контрастувала з її високою, худою, незграбною постаттю й кислим виразом обличчя. Зубів у неї майже не було, а ті, що лишилися, зовсім пожовтіли. Шкіра щільно обтягувала її гострий ніс, а на щоках обвисала глибокими брижами. Вона так багато нюхала табаки, що можна було подумати, ніби це через ту табаку губи її мають колір шафрану, — але ж ні, шафранового кольору було все її обличчя. Ця стара діва була економкою і командувала жіночою прислугою; звали її Ремаркабль Петтібоун. Елізабет зовсім її не знала, бо та прийшла в дім після смерті її матері.
Крім цих осіб на ґанку було ще кілька чоловік з молодшої челяді, переважно негри, — хто вийшов з головних дверей, а хто прибіг від протилежного кінця будинку, де був вхід до кухні й підвалу. Весь цей рух супроводжувався валуванням собак з псарні Річарда — від басовитого гавкоту вовкодава до зухвалого дзявкання тер'єра. Господар їхній відповів гавкотом і дзявканням на ті галасливі привітання, і собаки, засоромившись, певно, що їх перекричали, замовкли. Лише один могутній поважний мастиф, на мідному нашийнику якого було вигравійовано літери "М. Т.", із самого початку не брав участі в цьому шарварку. Посеред загальної метушні він велично підійшов до судді, який ласкаво поплескав його по зашийку, а тоді — до Елізабет, і та навіть поцілувала його, назвавши Воїном. Собака, очевидно, знав дівчину — він уважно дивився їй услід, коли вона піднімалася сходами, які взялися кригою, а батько й Лекуа підтримували її з двох боків, щоб вона не впала. Коли двері за всіма зачинилися, мастиф заліз у буду, що стояла біля ґанку, ніби усвідомивши, що тепер дім треба вартувати пильніше, бо в ньому з'явився неабиякий скарб.
Услід за батьком, що зупинився на хвильку віддати якесь розпорядження челяді, Елізабет увійшла до великої зали, освітленої свічками у старомодних високих мідних свічниках. Двері за ними зачинились, і все товариство з морозу, який трохи не сягав нуля, раптом потрапило в шестидесятиградусну[19] спекоту. Посеред зали височіла величезна піч, що пашіла жаром; від неї крізь стелю ішов прямий довгий димар. На цьому горні (бо ж як іще можна було назвати цю піч?) стояла миска з водою — щоб зволожувалось повітря. Кімната була застелена килимами та обставлена гарними меблями, частину яких завезено з міста, а решту виготовлено працею місцевих майстрів. Тут був буфет червоного дерева — інкрустований слоновою кісткою, з великими блискучими бронзовими ручками, обтяжений купами срібного посуду. Поруч стояв величезний стіл з вишні, зроблений під червоне дерево, але простий, без інкрустацій і прикрас. Навпроти — стіл трохи менший, крізь світле пофарбування якого видніли гарні хвилясті лінії гірського клена. Неподалік, у кутку, стояв високий, важкий старовинний годинник у футлярі темного горіхового дерева. Вздовж стіни простягнувся футів на двадцять величезний диван, оббитий світлим ситцем, а ясно-жовті дерев'яні крісла з чорними візерунками, намальованими не вельми впевненою рукою, вишикувалися в ряд уздовж протилежної стіни й у проміжках між іншими меблями. На стіні, на деякій відстані від печі, висів термометр Фаренгейта з барометром, на який Бенджамін з дивовижною точністю поглядав кожні півгодини. Дві невеликі скляні люстри висіли на однаковій відстані між піччю й вихідними дверима в обох кінцях зали, а до наличників численних дверей, що вели у внутрішні кімнати, були припасовані позолочені канделябри. Наличники ці мали досить химерну форму, й увінчувалися вони фронтонами з невисокими п'єдесталами в центрі, на яких стояли чорні гіпсові погруддя. Стиль цих підставок і вибір бюстів були визначені художнім смаком Джонса. На одній підставці стояв Гомер —. дуже схожий на оригінал, бо, говорив Джонс, "він справді сліпий, в чому кожен може переконатися"; на другій — миловидий добродій з гострою борідкою, котрого Річард іменував Шекспіром; на третій стояла урна, форма якої, стверджував Джонс, свідчила про те, що в ній покоївся прах Дідони[20]. Четвертим погруддям, безсумнівно, був старий Франклін[21] в окулярах і ковпаку, а п'ятим — сповнений гідності Вашінгтон. Шосте ж зображувало щось таке, що не піддавалося описові, — як пояснював Річард, "людину в сорочці з розстебнутим коміром і з лавровим вінцем на чолі: Юлія Цезаря чи доктора Фауста; є вагомі підстави стверджувати, що це може бути хтось із них".