Коли він о десятій годині повернувся, Річард і майор усе ще сиділи за столом. Приятелі хотіли примусити "галла", як називав француза шериф, зробити третю пропозицію — шановній Ремаркабль Петтібоун. Але хоч і витратили на умовляння цілих дві години, та лише марно згаяли час, бо мосьє Лекуа відхилив їхні поради з упертістю, зовсім дивною для такої добропристойної людини.
Проводжаючи його до дверей, Бенджамін сказав на прощання:
— Коли б ви, мусью, спробували залицятися до міс Бійся-бога, як вам радив сквайр Дік, то вона б за вас міцно вчепилася, бо ж коли міс Ліззі й дочка пастора — легкі суденця, що швидко летять при найменшому вітрі, то міс Ремаркабль — важка баржа: візьмеш на буксир, то вже тягни до кінця свого життя.
РОЗДІЛ XLI
Пливіть! Нехай дзвенить ваш сміх —
Ми задля вас не кинем тих,
Що в горі…
…
Тож веселіться, наче птиці, —
А мову поведе співець
Про ветхий човен.
Вальтер Скотт, "Володар островів"
Тим часом проминуло літо, і ми, побувши в товаристві наших героїв майже рік, востаннє зустрічаємося з ними в чудовому місяці жовтні. Але перед цим відбулося ще багато важливих подій, і про деякі з них ми повинні розповісти.
Двома найважливішими подіями були весілля Олівера й Елізабет і смерть майора Еффінгема. Обидві вони сталися на початку вересня, — причому перша всього кількома днями передувала другій. Старий згас, як ото догоряє свічка, і хоч родина, безперечно, сумувала, та горе помалу розвіялось.
Однією з найбільших турбот Мармедюка стало узгодити якось обов'язки судді зі своєю симпатією до порушників закону. Наступного дня після свого виходу з печери Натті й Бенджамін доброхіть повернулися у в'язницю, де й залишалися, добре нагодовані й доглянуті, поки з Олбані примчав гонець з губернаторським помилуванням Шкіряній Панчосі. Водночас зроблено все можливе, аби відшкодувати Гайрамові моральні збитки, яких він зазнав. Обидва порушники закону того ж таки дня вийшли на волю, зоставшись ті самі вдачею, як були й до ув'язнення.
Дулітл став помічати, що його талант будівничого і юридична кваліфікація вже не відповідають зрослому добробуту й культурі селища; отож, стягнувши до останнього цента відступне за мирову, він "зняв намет", як то кажуть поселенці, й подався далі на захід, поширюючи всюди по країні архітектурні та юридичні знання, сліди яких можна бачити й понині.
Сердешний Джотем, що життям заплатив за власну глупоту, зізнався перед смертю, що про руду йому сказала одна ворожка: подивившись у чарівне люстерко, вона буцімто побачила сховані під землею скарби. Такі забобони були дуже поширені в нових поселеннях, тож, коли перший подив минув, люди й забули про ці події. Та Річарда це не тільки змусило зняти всякі підозри з трьох мисливців, а й зосталось йому доброю наукою, і Мармедюк зажив спокійно. Колись шериф упевнено заявляв, що його плани відносно срібної руди цілком реальні, — і протягом наступних десяти років досить було йому про це нагадати, як він одразу ж замовкав.
Мосьє Лекуа, якого ми повинні були ввести в наш роман, оскільки без подібного персонажа картина краю була б неповна, виявив, що острів Мартініка і його власна "цукриста тростина" перебувають в руках у англійців, але невдовзі Мармедюк і вся його родина з приємністю дізнались про повернення француза в Париж, звідки він відтоді щороку слав їм бюлетені про свої успіхи, розсипаючись у словах подяки своїм американським друзям.
Після цього короткого звіту ми повертаємося знову до нашої оповіді. Хай читач уявить собі лагідний жовтневий ранок, коли сонце здається кулею із сріблястого полум'я і з кожним подихом у тіло вливається сила й бадьорість: не надто тепло, але й не надто холодно, — саме така температура, що розворушує кров, не викликаючи млості, як то буває навесні.
Такого-от ранку посередині місяця Олівер увійшов до зали, де Елізабет, як звичайно, давала на день накази челяді, й запропонував їй прогулятися до озера. Молода жінка, помітивши на чоловіковому обличчі легкий смуток, накинула на плечі хустину, сховала чорні кучері під солом'яним бриликом і, взявши Олівера під руку, пішла з ним, не питаючись, куди він її веде.
Вони перейшли через міст, звернули з дороги й мовчки рушили берегом озера. Елізабет уже здогадалася про мету прогулянки, але, поважаючи почуття чоловіка, мала за недоречне починати розмову. Та коли вийшли на простір полів і перед очима Елізабет відкрилося величне озеро, вкрите зграями перелітного птаства, яке вже почало мандрувати з північних холодних країв у пошуках теплого сонця, тільки затрималося порозкошувати на чистих водах Отсего, — коли вона побачила схили гір, що їх осінь забарвила розмаїтими кольорами й відтінками, почуття, які сповнювали її серце, вилились у слова.
— Такої пори хіба можна мовчати, Олівере? — спитала юна дружина, ще ніжніше горнучись до його руки. — Вся природа немовби складає хвалу творцеві — чому ж ми, що повинні бути такі йому вдячні, чому ж ми мовчимо?
— Говори, говори, — відповів Олівер, усміхаючись. — Я так люблю твій голос. Ти, певно, здогадуєшся, куди ми йдемо. Я розповідав тобі про свої плани — чи схвалюєш ти їх?
— Спочатку треба їх обдумати, — мовила Елізабет. — Але і я маю власні плани — мабуть, настав час поділитися ними з тобою.
— Он як! Певне, ти хочеш чимось допомогти моєму давньому другові Натті?
— Так, і йому теж. Але ми маємо й інших друзів, крім Шкіряної Панчохи. Хіба ти забув про Луїзу і священика?
— Ні, звичайно. Я подарував їм одну з найкращих наших ферм. Що ж до Луїзи, то я б хотів, щоб вона завжди жила з нами.
— Ти б хотів! — відказала Елізабет, злегка підібравши губки. — Але в Луїзи, може, є свої плани. Що, коли вона хоче піти за моїм прикладом — і собі одружитися?
— Не думаю, — відповів Олівер, поміркувавши хвильку. — Я навіть не знаю тут нікого, хто був би її достойний.
— Тут, може, і немає такого. Але є інші місця, крім Темплтона, й інші церкви, крім нової церкви Святого Павла.
— Слухай, Елізабет, тобі хочеться, щоб містер Грант пішов від нас? Проста душа, але ж людина чудова! Де я ще знайду іншого такого священика, котрий би настільки чемно терпів мої ортодоксальні релігійні погляди? Ти хочеш перетворити мене із святого на звичайного грішника.