Здавалося, ця вирішальна хвилина вже настала: вже майже не було видно пари, що досі з сичанням підіймалася над річищем, мох почав скручуватися від жари; кора, що клаптями звисала з мертвих дерев, відділялася від стовбурів і падала на землю. Повітря наче тремтіло від подиху полум'я, яке танцювало серед обвуглених стовбурів. Інколи чорні хмари диму оповивали всю площинку, і тоді очі втрачали здатність бачити, але інші органи чуттів, замінюючи зір, давали повне уявлення про жахливі події, що відбувалися навкруги. В такі миті гуготіння полум'я, тріскіт гілок, а іноді й громове падіння дерев ще додавали страху жертвам вогняної стихії.
Із них трьох найбільше хвилювався Едвардс. Елізабет, утративши будь-яку надію на порятунок, здавалося, скорилась долі; могіканин, що був у найгіршому становищі, сидів, зберігаючи непорушний спокій індіанського воїна. Час від часу він з жалем поглядав на молодих людей, яким судилося вмерти так рано, потім знов спрямовував зір уперед, ніби бачив перед собою щось, відоме лише йому, і гортанним голосом безперервно співав по-делаварському якусь ніби погребну пісню.
— В таку хвилину, містере Едвардс, зникають усі земні відміни, — прошепотіла Елізабет. — Скажіть Джонові, нехай підійде. Умремо всі разом.
— Ні, він не зрушить з місця, — відказав юнак таким самим моторошним шепотом. — Він вважає цю хвилину найщасливішою в своєму житті. Йому вже за сімдесят, останнім часом він дуже підупав на силі, та ще й трохи покалічився під час того нещасливого полювання на оленя. О, міс Темпл! То було справді нещасливе полювання! Якби не воно, не було б і цього нашого жахливого становища!
— Не будемо говорити про такі марниці тепер, — лагідно усміхнулась Елізабет, — коли мусимо вмерти…
— Коли мене щось і може примирити з такою смертю, то це лиш думка, що я помру поруч з вами, — прошепотів юнак.
— Ні, Едвардсе, не кажіть так, — урвала його міс Темпл. — Я негідна таких слів, і ви несправедливі до Себе… Так, ми маємо вмерти, така воля божа, що ж, підкорімся цьому…
— Вмерти? — скрикнув юнак. — Ні, ні, — повинна ще бути якась надія! Принаймні ви не повинні вмерти! Ви не загинете!
— Як же нам урятуватися? — спокійно запитала Елізабет, показуючи на вогонь. — Дивіться! Полум'я переходить через струмок — воно невблаганно наближається! Дивіться, дерево! Дерево вже спалахнуло!
Справді, вогонь нарешті подолав опір струмочка й повільно переповз через мох; язик полум'я лизнув кору висохлої сосни, змією обвився навколо стовбура — й за мить дерево перетворилося на вогняний стовп. Вогонь перебігав од дерева до дерева — наближалася розв'язка. Зайнявся дальший кінець колоди, на якій сидів індіанець, і полум'я оточило його зусібіч. Певно, муки могіканина були нестерпні, але він сидів непорушно. Ніщо не могло подолати мужності старого воїна: голос його ще чувся крізь гуготіння пожежі. Елізабет, неспроможна дивитися на цю жахливу сцену, відвернулася. Цієї миті порив вітру, викликаного пожежею, розсіяв хмари диму, що заступали долину, й очам Елізабет відкрилося мирне селище внизу.
— Мій тато! О, мій тато! — закричала дівчина. — Невже мені судилося ще й таке перенести? Але треба скоритися всьому…
Селище було не так далеко, щоб не роздивитися постаті судді Темпла, який стояв біля свого будинку й, очевидно, спостерігав охоплену пожежею гору, не маючи й гадки про ту небезпеку, що загрожувала його дочці. Видовище було таке тяжке, що Елізабет, не витримавши, повернулася обличчям до смертельної загрози.
— Усе це — через мою непогамовну запальність! — вигукнув у відчаї Едвардс. — Якби я мав хоч половину вашого спокою, все було б гаразд!
— Не згадуйте про це! Не треба! — мовила Елізабет. — Ми приречені на смерть… Але ні… Ви ще можете врятуватися… Ваш одяг не загориться так швидко, як моя сукня, — тікайте! Киньте мене… Може, вам пощастить знайти вихід. Тікайте! Покиньте мене… Але ні, стривайте! Ви побачите мого батька, мого бідного осиротілого батька… Скажіть йому, Олівере, щоб розрадити його горе, — скажіть, що я померла спокійно, що я пішла до своєї любої матусі, що мить цього життя — ніщо у порівнянні з вічністю, що ми ще зустрінемося, і що, — прошепотіла вона, — я дуже, дуже любила його — мов бога…
Юнак вислухав ці зворушливі слова, але мовчав і не зрушав з місця. Нарешті він відповів:
— І ви наказуєте мені покинути вас! Покинути на краї могили! О, міс Темпл, як погано ви мене знаєте! — Він став на коліна й охопив руками її розмаяну одіж, ніби намагаючись захистити дівчину від вогню. — Відчай погнав мене в ліси, але у вашому товаристві я став не таким диким. Якщо я забув своє ім'я і родину, то тільки через те, що ваш образ витіснив їх з моєї пам'яті. Якщо я забув свої образи, то лиш тому, що ви навчили мене милосердя. Ні, ні, Елізабет, хай краще я помру разом з вами, але покинути вас я не можу!
Елізабет не поворухнулась і нічого не сказала. Її думки вже були далеко від землі. Релігійні почуття пом'якшили той біль, який вона пережила, згадавши батька й подумавши про неминучу розлуку з ним, і на порозі вічності дівчина ніби втрачала слабкість, властиву її статі. Але, слухаючи слова Едвардса, вона знов ставала жінкою. Вона боролася з цим почуттям і усміхнулася від думки, що скидає з себе й жіноче марнославство — це останнє земне почуття, яке ще не хотіло її полишати, коли це життя з усіма його спокусами знов увірвалося в її серце разом з людським голосом, що гучно кричав:
— Де ти, дівчино? Відгукнися, заспокой старого, коли ти ще жива!
— Чуєте? — вигукнула Елізабет. — Це Шкіряна Панчоха, він шукає мене!
— Так, це Натті! — закричав Едвардс. — Ми ще можемо врятуватись!
Цієї ж миті в очі їм блиснуло сліпуче полум'я, яскравіше за вогонь пожежі, і пролунав оглушливий вибух.
— Порох! Бляшанка з порохом! — вигукнув той самий голос, явно наближаючись до них. — Сердешна дитина загинула!
Через хвилину постать Натті майнула у випарах, що стелилися над річищем струмочка, і він з'явився на терасі — без шапки, з обпаленим волоссям, почорніла від диму картата сорочка була вся в дірках, а завжди червоне обвітрене обличчя старого зробилось аж темно-червоне від жару.