На вершині гори, що її суддя у свій час нарік Горою Видива, була невеличка галява, розчищена для того, щоб краще бачити звідти селище й долину. Тут Елізабет повинна була зустрітися з Натті, і саме сюди вона йшла так швидко, як могла, попри крутизну й численні уламки скель, повалені стовбури та сухі гілки. Але всі ці перешкоди відступили перед рішучістю дівчини, й за кілька хвилин до призначеного часу вона стояла на галяві. Трохи відпочивши на колоді, Елізабет озирнулася, шукаючи свого старого друга, але його ніде не було видно. Вона подумала, чи з обережності він не ховається десь поблизу серед дерев, але й там нікого не було. Стомившись і не знаючи, що вже й думати, Елізабет вирішила покликати мисливця.
— Агов, Натті! Шкіряна Панчохо! — гукнула вона кілька разів, повертаючись то в один, то в другий бік, але у відповідь лише луна озвалась у пересохлому лісі.
Елізабет наблизилася до краю галявини й раптом почула якісь дивні звуки, ніби хтось ударяв рукою себе по губах, із силою видихаючи повітря. Не сумніваючись, що то сигнал Шкіряної Панчохи, вона пішла на звуки й незабаром, спустившись на кілька десятків футів, опинилася на терасі, наякій місцями з розколин у скелях, там, де нашарувався грунт, росли дерева. Елізабет підійшла до краю тераси, що майже прямовисно обривалася вниз, і зазирнула в провалля. Тієї ж миті позад неї почувся шерех сухого листу, і дівчина обернулася. Те, що вона побачила, спочатку злякало її, але наша героїня швидко отямилась і рішуче, навіть з якоюсь цікавістю, повернулася на те місце, звідки прийшла.
На стовбурі поваленого бурею дуба сидів могіканин, повернувши до Елізабет обличчя, й палючими очима дивився на неї так дивно, що налякав би до смерті полохливішу жінку. З його плечей спадала ковдра, а груди й руки були відкриті. На грудях висіла медаль із зображенням Вашінгтона — відзнака, яку індіанець надягав лише у важливих, урочистих випадках. Чорне довге волосся, заплетене в коси, звисало обабіч голови, відкриваючи високе чоло й пронизливі очі. На мочки вух були почеплені сережки, зроблені із срібла, намистин і голок дикобраза; така сама прикраса була простромлена крізь носовий хрящ і звисала до самого підборіддя. Червоні смуги перетинали зморшкувате чоло й щоки; тіло було розмальоване тією самою фарбою, — таким малюванням прикрашає себе індіанський воїн, що приготувався до якоїсь надзвичайно важливої події.
— Джоне! Як ся маєш, достойний Джоне? — сказала Елізабет, наближаючись до нього. — Тебе так давно не було видно в селищі! Ти мені обіцяв сплести з лози кошик, а в мене вже давно є для тебе сорочка з ситцю.
Індіанець пильно подивився на неї, тоді, похитавши головою, відповів низьким гортанним голосом:
— Джонові руки вже не можуть робити кошиків. Йому більш не потрібні сорочки.
— Але якщо сорочка все-таки тобі знадобиться, ти знаєш, де її знайти, — відповіла Елізабет. — Справді, Джоне, в мене таке почуття, ніби ти маєш законне право вимагати від нас усе, що забажаєш.
— Слухай, дочко, — мовив індіанець. — Шість разів по десять спечних літ минуло відтоді, коли Джон був молодий, високий, як сосна, прудкий, як дика кішка. Він був могутній воїн, такий, як Молодий Орел. Коли його плем'я по кілька днів переслідувало ворогів, очі Чингачгука знаходили сліди їхніх мокасинів. Коли плем'я раділо перемозі, найбільше скальпів висіло на жердині Чингачгука. Коли скво плакали, бо не було чим годувати дітей, він перший приносив дичину. Його куля щоразу наздоганяла оленя. Тоді, дочко, Чингачгук не плів кошиків.
— Ті часи давно минули, старий воїне, — відповіла Елізабет, — твоє плем'я щезло, а ти, замість переслідувати ворогів, привчився жити в страху божому і в мирі з людьми.
— Поглянь-но, дочко, на це озеро, на цю долину, на вігвами твого батька. Джон був молодий, коли його плем'я, зібравшись на раду, вирішило віддати всі ці землі — ген від тої гори, що синіє вдалині, до того місця, де Саскуеханна ховається в лісі. Всі ці угіддя й усе, що живе й росте на них, ми віддали Пожирачеві Вогню, бо любили його. Він був сильний, а наше плем'я було слабке, і він допомагав моєму народові. Відтоді жоден делавар не вбив ні оленя, ні птаха в цих лісах, бо вони належали Пожирачеві Вогню. Чи жив тоді Джон у мирі? Ні, Джон був зовсім молодий, а бачив, як білі люди з Фронтенака пішли війною на своїх братів з Олбані. Чи жили вони в страху божому? Джон бачив, як англійські й американські воїни трощили одне одному голови томагавками через це озеро й землю. Чи жили вони в страху божому і в мирі між собою? Джон бачив, як відібрали ці землі в Пожирача Вогню, і в його сина, і в сина його сипа, й новий вождь став ними володіти. Чи жили вони в мирі, ті, хто так вчинив? Чи знали страх божий?
— Такий звичай у білих, Джоне. Адже й делавари воюють і міняють свої землі на порох, ковдри й інші товари?
Індіанець перевів погляд своїх чорних очей на співрозмовницю й так пильно подивився на неї, аж вона зніяковіла.
— Де ж ті ковдри й інші товари, за які куплено право Пожирача Вогню? — гнівно запитав він. — Хіба вони у його вігвамі? Хіба йому сказали: брате, продай нам свою землю й візьми за неї золото й срібло, ці ковдри, цю зброю чи навіть цей ром? Ні, його позбавили всього, як ворога позбавляють скальпа, й навіть не озирнулися, щоб подивитися, живий він чи сконав. Чи живуть такі люди в мирі й страху божому!
— Ти не знаєш усіх обставин, — відповіла Елізабет, збентежена більше, ніж сама собі хотіла б признатись. — Коли б ти краще знав наші закони й звичаї, то інакше б оцінював наші вчинки. Не думай погано про мого батька — він добрий і справедливий.
— Брат Міквона добрий, і він учинить по правді. Я казав це Соколиному Оку й Молодому Орлу.
— Кого ти називаєш Молодим Орлом? — запитала Елізабет, відвертаючись від пильного погляду індіанця. — Звідки він родом і які має права?
— Ти прожила під одним дахом з ним так довго й нічого не знаєш про нього? — обережно спитав індіанець. — Старість заморожує кров, наче зима води великого озера, але молодість розігріває її, мов сонце навесні. Молодий Орел мав очі, — невже в нього немає язика?