Три дами, що підійшли до них із запитаннями,— oubli ou regret*?—перервали розмову, яка ставала нестерпно цікавою для Лизавети Іванівни.
Дама, вибрана Томським, була сама княжна ***. Вона встигла з ним порозумітись, оббігши зайве коло і зайвий раз покрутившись перед своїм стільцем.— Томський, повернувшись на своє місце, вже не думав ні про Германа, ні про Лизавету Іванівну. Вона неодмінно хотіла відновити перервану розмову; але мазурка скінчилась, і невдовзі по тому стара графиня поїхала.
Слова Томського були не що інше, як мазурочне базікання, але вони глибоко заронилися в душу молодої мрійниці. Портрет, окреслений Томським, схожий був із зображенням, яке створила вона сама, і, завдяки найновішим романам, це, вже пошле, обличчя лякало й захоплювало її уяву. Вона сиділа, склавши хрестом голі руки, схиливши на відкриті груди голову, ще вбрану квітами... Раптом двері одчинились, і Герман увійшов. Вона затрепетала...
— Де ж ви були?—спитала вона зляканим шепотом.
— В спальні в старої графині,— відповів Герман,— я зараз від неї. Графиня вмерла.
— Боже мій!., що ви кажете?
— І здається,— продовжував Герман,— я причиною її смерті.
Лизавета Іванівна глянула на нього, і слова Томського пролунали в її душі: у цієї людини принаймні три лиходійства на душі! Герман сів на вікно біля неї і все розповів.
Лизавета Іванівна вислухала його з жахом. Отже, ці пристрасні листи, ці палкі вимоги, це зухвале, вперте переслідування, все це було не кохання! Гроші,— ось чого жадала його душа! Не вона могла вгамувати його бажання і ощасливити його! Бідна вихованка була не що інше, як сліпа помічниця розбійника, вбивці її старої добродійниці!.. Гірко заплакала вона в пізньому, тяжкому своєму каятті. Герман дивився на неї мовчки: серце його також терзалось, але ні сльози сердешної дівчини, ні чудова чарівливість її горя не тривожили суворої душі його. Він не відчував докорів совісті, думаючи про мертву старуху. Одне його жахало: безповоротна втрата таємниці, від якої ждав збагачення.
— Ви потвора! —сказала нарешті Лизавета Іванівна.
— Я не хотів її смерті,— відповів Герман,— пістолет мій не заряджений.
Вони замовкли.
Ранок надходив. Лизавета Іванівна погасила свічку, що вже догоряла: бліде світло осяяло її кімнату. Вона витерла заплакані очі й звела їх на Германа: він сидів на вікні, склавши руки й грізно нахмурившись. У цьому положенні він дуже нагадував портрет Наполеона. Ця подібність вразила навіть Лизавету Іванівну.
— Як вам вийти з дому?—сказала нарешті Лизавета Іванівна.— Я думала провести вас по таємних сходах, але треба йти мимо спальні, а я боюсь.
— Розкажіть мені, як знайти ці таємні сходи; я вийду.
Лизавета Іванівна встала, витягла з комода ключ, вручила його Германові й усе докладно пояснила йому. Герман потис її холодну безодвітну руку, поцілував її похилену голову й вийшов.
Він спустився вниз по кручених сходах і ввійшов знову до спальні графині. Мертва старуха сиділа, скам'янівши; обличчя її було в глубокім супокої. Герман спинився перед нею, довго дивився на неї, немов бажаючи переконатися в страшній істині; нарешті ввійшов у кабінет, намацав за шпалерами двері й став спускатись по темних східцях, хвильований дивними почуттями. Цими східцями, думав він, можливо, років шістдесят тому, до цієї самої спальні о такій же порі, в гаптованім каптані, зачесаний а 1’oiseau royal* тулячи до серця трикутну свою шляпу, скрадався молодий щасливець, що давно вже зотлів у могилі, а серце старезної його коханки сьогодні перестало битись...
Під сходами Герман знайшов двері, одімкнув їх тим же ключем і опинився в наскрізному коридорі, що вивів його на вулицю.
V
В цю ніч з'явилась до мене покійниця баронеса фон-В ***.
Вона була вся в білому й сказала мені:
"Здрастуйте, пане раднику!"
Шведенборг.
Через три дні після згубної ночі, о дев'ятій годині ранку, Герман подався в *** монастир, де мали правити службу над тілом померлої графині. Не відчуваючи каяття, він не міг, одначе, зовсім приглушити голос сумління, що твердив йому: ти вбивця старухи! Маючи мало істинної віри, він мав силу забобонів. Він вірив, що мертва графиня могла мати шкідливий вплив на його життя,— і зважився з'явитись на її похорон, щоб випросити в неї прощення.
В церкві було повно. Герман насилу зміг пробитись крізь-юрбу людей. Труна стояла на багатому катафалку під оксамитовим балдахіном. Покійниця лежала в ньому з руками, складеними на грудях, в мереживному чепці та в білому атласному платті. Довкола стояли її домашні: слуги в чорних каптанах з гербовими стрічками на плечі та з свічками в руках; родичі в глибокій жалобі,— діти, внуки і правнуки. Ніхто не плакав; сльози були б — une affectation*. Графиня така була стара, що смерть її нікого не могла вразити і що її родичі давно вважали, що вона вже віджила. Молодий архієрей виголосив надгробне слово. В простих ї зворушливих виразах змалював він мирне упокоєння праведниці, довгі роки якої були тихим, зворушливим готуванням до християнської кончини. "Ангел смерті знайшов її,— сказав оратор,— не вві сні, а в помислах благих і в чеканні жениха опівнічного". Відправа пройшла з печальною пристойністю. Родичі перші пішли прощатися з тілом. Потім рушили й численні гості, що приїхали поклонитись тій, яка так давно була учасницею в їхніх суєтних розвагах. Після них і всі домашні. Нарешті наблизилась стара панська пані, ровесниця померлої. Двоє молодих дівчат вели її попід руки. Вона не в силі була вклонитись до землі,— і одна пролила кілька сліз, поцілувавши холодну руку господині своєї. Після неї Герман зважився підійти до труни. Він поклонився в землю й кілька хвилин лежав на холодній підлозі, встеленій ялинником. Нарешті підвівся, блідий, як сама небіжчиця, зійшов на виступ катафалка й нахилився... В цю мить здалось йому, що мертва насмішкувато поглянула на нього, примружуючи одним оком. Герман, швидко подавшись назад, оступився і навзнак гримнувся об землю, його підняли. В той же час Лизавету Іванівну винесли непритомну на паперть. Цей епізод збурив на кілька хвилин урочистість похмурого обряду. Між одвідувачами знявся глухий гомін, а худорлявий камергер, близький родич покійниці, шепнув на вухо англійцеві, який стояв поряд, що молодий офіцер її нешлюбний син, на що англієць відповів холодно: Oh?