Пікова дама

Страница 3 из 8

Александр Пушкин

Одного разу,— це сталось днів через два після вечора, описаного на початку цієї повісті, і за тиждень перед тією сценою, на якій ми спинились,— одного разу Лизавета Іванівна, сидячи біля вікна над п'яльцями, ненароком глянула на вулицю й побачила молодого інженера, що стояв нерухомо і втупив погляд у її вікно. Вона похилила голову й знову узялась до роботи; через п'ять хвилин поглянула знов,— молодий офіцер стояв на тому ж місці. Не маючи звички кокетувати з перехожими офіцерами, вона перестала дивитись на вулицю й шила годин зо дві, не підводячи голови. Подали обідати. Вона встала, почала прибирати свої п'яльця і, глянувши ненароком на вулицю, знов побачила офіцера. Це здалося їй досить дивним. По обіді вона підійшла до вікна з почуттям деякого неспокою, але вже офіцера не було,— і вона про нього забула...

Днів через два, виходячи з графинею, щоб сісти в карету, вона знов його побачила. Він стояв біля самого під’їзду, закривши обличчя бобровим коміром: чорні очі його блищали з-під шляпи. Лизавета Іванівна злякалась, сама не знавши чого, і сіла в карету з трепетом незбагненним.

Повернувшись додому, вона підбігла до вікна,— офіцер стояв на тому ж місці, втупивши в неї очі: вона відійшла, мучена цікавістю й хвильована почуттям, для неї зовсім новим.

З того часу не минало й дня, щоб молодий чоловік, о певній годині, не з'являвся під вікнами їхнього дому. Поміж ним і нею встановились неумовлені зносини. Сидячи на своєму місці над роботою, вона відчувала його наближення,— підводила голову, дивилась на нього що не день довше й довше. Молодий чоловік, здавалось, був за те їй вдячний: вона бачила гострим зором молодості, як бистрий рум'янець укривав його бліді щоки щоразу, коли їхні погляди зустрічались. Через тиждень вона до нього посміхнулась...

Коли Томський попросив дозволу представити графині свого приятеля, серце бідної дівчини забилось. Але, дізнавшись, що Нарумов не інженер, а конногвардієць, вона жалкувала, що нескромним запитанням висловила свою таємницю легковажному Томському.

Герман був син обрусілого німця, який лишив йому невеличкий капітал. Бувши твердо переконаний у необхідності зміцнити свою незалежність, Герман не займав і процентів, жив на саму тільки платню, не дозволяв собі найменшої примхи. Проте він був скритний і честолюбивий, і товариші його нечасто мали нагоду покепкувати з його надмірної ощадливості. Він мав сильні пристрасті й вогненну уяву, але твердість урятувала його від звичайних помилок молодості. Так, наприклад, бувши в душі картярем, ніколи не брав він карти до рук, бо розрахував, що його достаток не дозволяв йому (як часом говорив він) жертвувати необхідним, сподіваючись набути зайвину,— і все-таки цілі ночі просиджував біля картярських столів, стежачи з гарячковим трепетом за різноманітними зворотами гри.

Анекдот про три карти дуже вплинув на його уяву і цілу ніч не йшов йому з голови. "Що, коли,— думав він другого дня ввечері, блукаючи по Петербургу,— що, коли стара графиня відкриє мені свою таємницю! — або позначить мені ці три певні карти! Чому ж не спробувати свого щастя?.. Відрекомендуватись їй, підбитись їй у ласку,— стати либонь її коханцем,— але на все це потрібен час — а їй вісімдесят сім років,— вона може вмерти через тиждень,— через два дні!.. Та й самий анекдот?.. Чи можна йому вірити? Ні! обачність, поміркованість і працьовитість: ось мої три певні карти, ось що потроїть, посемерить мій капітал і принесе мені спокій і незалежність!"

Міркуючи таким чином, опинився він на одній з головних вулиць Петербурга, перед будинком старовинної архітектури. Вулиця була заставлена екіпажами, карети одна за одною котили до освітленого під'їзду. З карет щохвилини виставлялись то струнка нога молодої красуні, то гримуча ботфорта, то смугаста панчоха й дипломатичний черевик. Шуби й плащі мелькали мимо величавого швейцара. Герман спинився. —

Чий це дім? — спитав він у будочника на розі. —

Графині ***,— відповів будочник.

Герман затрепетав. Дивовижний анекдот знов уявився йому. Він став ходити коло дому, думаючи про його хазяйку й про чудову її здібність. Пізно повернувся він до смиренного свого закутка; довго не міг заснути, і коли сон зміг його, йому привиділись карти, зелений стіл, жмути асигнацій і купи червінців. Він ставив карту за картою, гнув ріжки рішуче, вигравав без перестану і загрібав собі золото, і клав асигнації в кишеню. Прокинувшись уже пізно, він зітхнув за втратою свого фантастичного багатства, пішов знов блукати по місту й знов опинився перед будинком графині ***. Невідома сила, здавалось, вабила його туди. Він спинився й став дивитись на вікна. В одному побачив він чорняву голівку, схилену, мабуть, над книгою чи над роботою. Голівка піднялась. Герман побачив свіже личко й чорні очі. Ця хвилина вирішила його долю.

ІІІ

Vous m'ecrivez, mon ange, des lettres de quatre pages plus vite que je ne puis les lire*.

Листування.

Тільки-но Лизавета Іванівна встигла зняти капот і капелюшок, як уже графиня послала по неї й веліла знов подавати карету. Вони пішли сідати. В той самий час, як два лакеї підняли старуху й просунули в дверцята, Лизавета Іванівна біля самого колеса побачила свого інженера; він схопив її руку; вона не могла отямитись від переляку, молодий чоловік щез: лист залишився в її руці. Вона сховала його в рукавичку і за всю дорогу нічого не чула й не бачила. Графиня мала звичай в кареті щохвилини запитувати: хто це з нами зустрівся? — як звуть оцей міст? —що там написано на вивісці? Лизавета Іванівна цього разу відповідала навмання й невлад і розсердила графиню.

— Що з тобою сталось, матінко моя! Ти остовпіла, чи що? Ти мене чи не чуєш, чи не розумієш?.. Слава богу, я не гаркавлю, і з розуму ще не вижила!

Лизавета Іванівна її не слухала. Повернувшись додому, вона побігла до своєї кімнати, витягла з рукавички листа: він був не запечатаний. Лизавета Іванівна його прочитала. Лист містив у собі освідчення в коханні: він був ніжний, шанобливий і слово в слово взятий з німецького романа. Та Лизавета Іванівна по-німецькому не вміла й була дуже з нього задоволена.