Пікова дама

Александр Пушкин

ПІКОВА ДАМА

1833

Пікова дама означає потаємну недоброзичливість.

Найновіша ворожбитська книга.

І

А під дощ восени

Цілі ночі вони

Грали;

Сотню — бог їм прости!—

Від п'ятидесяти

Брали,

І приписували,

І відписували

З банку.

Так не раз восени

Дожидались вони

Ранку.

Якось грали в карти у конногвардійця Нарумова. Довга зимова ніч пройшла непомітно; сіли вечеряти о п'ятій годині ранку. Ті, хто виграв, їли з великим апетитом; інші неуважно сиділи перед порожніми своїми приборами. Але шампанське з'явилось, розмова пожвавилась, і всі взяли в ній участь.

— Що ти зробив, Сурін?—спитав хазяїн.

— Програв, як звичайно. Треба признатись, що мені не таланить: граю мірандолем, ніколи не гарячусь, нічим мене не спантеличиш, а програю!

— І ти ні разу не спокусився? ні разу не поставив на руте?.. Твердість твоя мене дивує.

— А який Герман! — сказав один з гостей, вказуючи на молодого інженера,— зроду не брав він карти до рук, зроду не загнув жодного паролі, а до п'ятої години сидить з нами й дивиться на нашу гру!

— Гра цікавить мене сильно,— сказав Герман,— але я не маю змоги жертвувати необхідним, сподіваючись набути зайвину.

— Герман німець: він обачливий, от і все! — зауважив Томський.— А якщо хто мені незрозумілий, то це моя бабуся графиня Анна Федотівна.

— Як? що?—закричали гості.

— Не можу збагнути,— провадив далі Томський,— як це бабуся моя не понтирує!

— Та що ж тут дивного,— сказав Нарумов,— що вісімдесятилітня старуха не понтирує?

— Так ви нічого про неї не знаєте?

— Ні! справді, нічого!

— О, так послухайте:

Треба знати, що бабуся моя, років шістдесят тому, їздила в Париж і була там у великій моді. Люди бігали за нею, щоб побачити la Yenus moscovite*.; Рішельє коло неї впадав, і бабуся запевняє, що він мало не застрелився од її жорстокості.

В ті часи дами грали в фараон. Одного разу при дворі вона програла на слово герцогові Орлеанському щось дуже багато. Приїхавши додому, бабуся, відліплюючи мушки з обличчя та одв'язуючи фіжми, оповістила дідусеві свій програш, і наказала заплатити.

Покійний дідусь, скільки я пам'ятаю, був чимось на зразок бабусиного дворецького. Він її боявся, як вогню; одначе, почувши про такий жахливий програш, він розлютився, приніс рахунки, довів їй, що за півроку вони прогайнували півмільйона, що під Парижем немає в них ні підмосковного, ні саратовського села, і начисто відмовився платити. Бабуся вліпила йому ляпаса й лягла спати одна, на знак своєї немилості.

Другого дня вона веліла покликати чоловіка, маючи надію, що домашнє покарання на нього вплинуло, але знайшла його непохитним. Вперше в житті вона дійшла з ним до розмов та вияснень; думала всовістити його, вибачливо доводячи, що борг на борг не схожий і що є різниця між принцем і каретником.— Куди! дідусь бунтував. Ні, та й годі! Бабуся не знала, що робити.

З нею був близько знайомий чоловік дуже цікавий. Ви чули про графа Сен-Жермена, про якого розповідають так багато дивовижного. Ви знаєте, що він видавав себе за вічного жида, за винахідника життєвого елексиру і філософського каменя, та всяке інше. З нього сміялися як із шарлатана, а Казанова в своїх Записках каже, що він був шпіон; а втім, Сен-Жермен, попри всю свою таємничість, мав дуже поважний вигляд і був у товаристві чоловіком дуже люб'язним. Бабуся й досі любить його без тями і сердиться, коли говорять про нього з неповагою. Бабуся знала, що Сен-Жермен міг мати великі гроші. Вона зважилася вдатись до нього. Написала йому записку й просила мерщій до неї приїхати.

Старий дивак з'явився негайно і застав у страшному горі. Вона описала йому найчорнішими фарбами варварство чоловіка, і сказала нарешті, що всю свою надію покладає на його дружбу й ласку.

Сен-Жермен задумався.— "Я можу вам услужити цією сумою,— сказав він,— але знаю, що ви не будете спокійні, поки зо мною не розплатитесь, а я не хотів би вводити вас у новий клопіт. Є інший засіб: ви можете відігратись".

"Але, ласкавий графе,— відповіла бабуся,— я кажу вам, що в нас грошей зовсім нема".— "Гроші тут не потрібні,— відмовив Сен-Жермен: —звольте мене вислухати". Тут він одкрив їй таємницю, за яку всякий з нас дорого дав би...

Молоді картярі подвоїли увагу. Томський закурив люльку, затягся й провадив далі.

В той самий вечір бабуся прибула в Версаль, au jeu de la Reine*. Герцог Орлеанський метав; бабуся злегка перепросила, що не привезла свого боргу, на виправдання сплела маленьку історію й стала проти нього понтирувати. Вона вибрала три карти, поставила їх одну за одною: всі три виграли їй соника, і бабуся відігралась цілком.

— Випадок! — сказав один з гостей.

— Казка! — зауважив Герман.

— Може, порошкові карти? —підхопив третій.

— Не думаю,— відповів поважно Томський.

— Як! — сказав Нарумов,— у тебе єсть бабуся, яка вгадує три карти підряд, а ти й досі не перейняв у неї її кабалістику?

— Еге, чорта з два! — відповів Томський,— у неї було четверо синів, у тім числі і мій батько: всі чотири одчайдушні картярі, і жодному не відкрила вона своєї таємниці; хоч це було б не зле для них, і навіть для мене. Але от що мені розповідав дядько, граф Іван Ілліч, і в чому він мене запевняв честю. Покійний Чаплицький, той самий, що вмер у злиднях, промотавши мільйони, одного разу в молодості своїй програв — як пам'ятаю, Зорину,— тисяч триста. Він був у розпачі. Бабуся, що завжди була сувора до пустощів молодих людей, зглянулась якось на Чаплицького. Вона дала йому три карти, з тим, щоб він поставив їх одну за одною, і взяла з нього слово честі надалі вже ніколи не грати. Чаплицький з'явився до свого переможця: вони сіли грати. Чаплицький поставив на першу карту п'ятдесят тисяч і виграв соника; загнув паролі, паролі-пе,— відігрався і лишився ще й у виграші...

Однак, пора спати: вже за чверть шоста.

Справді, вже світало: молоді люди подопивали свої чарки і роз'їхались.

II

— Il parait que monsieur est deci dement pour les suivantes.

— Que voulez-vous, madame? Elles sont plus fraiches*.

Світська розмова.

Стара графиня*** сиділа в своїй убиральні перед дзеркалом. Троє дівчат обступало її. Одна тримала банку з рум'янами, друга коробку шпильок, третя високий чепець з вогнистого кольору стрічками. Графиня нітрохи не важила на вроду, давно змарнілу, але зберігала всі звички своєї молодості, строго додержуючи моди сімдесятих років, і одягалась так само довго, так само старанно, як і шістдесят літ тому. Край вікна сиділа за п'яльцями панночка, її вихованка.