Мені навіть заціпило від таких думок, а він на мене дивиться пильно, очей не зводить, і в очах його я бачу не презирство навіть, а розуміння, чи що. І тоді я спокійно йому пояснив.
— До гаража, — кажу, — ще ніхто ніколи з перепусткою не ходив. Туди ще траса не провішена, ти це знаєш. Тепер повертаємося ми назад, і твій Тендер починає вихвалятися, як махонули ми простісінько до гаража, взяли що треба і відразу назад. Нібито на склад ходили. І кожний допетрає, — кажу, — що заздалегідь ми знали, по що йдемо. А це означає, що хтось нас навів. А вже хто з нас трьох навів — тут коментарів не треба. Розумієш, чим це мені пахне?
Закінчив я свою промову, дивимося ми один одному в очі і мовчимо. Потім він раптом плеснув долонею до долоні, руки потер і бадьорцем таким проголошує:
— Ну що ж, ні то ні. Я тебе розумію, Реде, і засуджувати не можу. Піду сам. Якось обійдеться. Не вперше...
Розстелив він на підвіконні карту, вперся руками, згорбився над нею, і вся його бадьорість просто-таки на очах випарувалась. Чую — бурмоче:
— Сто двадцять метрів... навіть сто двадцять два... І що там ще у самому гаражі... Ні, не візьму я Тендера. Як ти гадаєш, Реде, може, не варто Тендера брати? Все-таки в нього двоє дітей...
— Одного тебе не випустять, — кажу я.
— Нічого, випустять... — бурмоче він. — У мене всі сержанти знайомі... і лейтенанти. Не подобаються мені ці вантажівки! Тринадцять років просто неба стоять, а все як новенькі... За двадцять кроків бензовоз — іржавий, як решето, а вони ніби щойно з конвеєра... Ох уже ця Зона!
Підняв він голову від карти і втупився у вікно. І я теж втупився у вікно. Шиби в наших вікнах грубезні, свинцеві, а за шибами — Зона-матуся, ось вона, палицею докинути, вся як на долоні з тринадцятого поверху...
Так от глянеш на неї — земля як земля. Сонце сюди як і на всю іншу землю світить, і нічого ніби на ній не змінилося, все нібито як тринадцять років тому. Татусь, небіжчик, подивився б і нічого особливого не помітив би, хіба що запитав би: чого це завод не димить, страйк, чи що?.. Жовта порода конусами, каупери[1] на сонечку відсвічують, рейки, рейки, рейки, на рейках паровозик із платформами... Індустріальний пейзаж, одним словом. Тільки людей нема. Ні живих, ні мертвих. Он і гараж видно: довжелезна сіра кишка, ворота нарозхрист, а на асфальтованій площадці вантажівки стоять. Тринадцять років стоять, і нічого їм не робиться. Це він правильно про вантажівки зауважив — кумекає. Боронь Боже між двома машинами запертися, їх треба стороною обминати... Там одна тріщина є в асфальті, якщо тільки відтоді колючкою не заросла... Сто двадцять два метри — це звідки ж він рахує? А! Напевно, це він від крайньої тички рахує. Правильно, відтіля більше й не буде. Все-таки просуваються очкарики помаленьку... Диви, до самого відвалу дорогу провісили, та як спритно провісили! Ось вона, та канавка, де Слизняк гробанувся, всього за два метри від їхньої дороги... А ж казав Маслак Слизнякові: "Тримайся, дурню, від канав подалі, а то й ховати не буде чого..." Як у воду дивився — нема що ховати... Адже із Зоною так: із хабаром повернувся — диво, живий повернувся — щастя, патрульна куля — талан, а все інше — доля...
Тут я поглянув на Кирила і бачу: він за мною скоса спостерігає.
І обличчя в нього таке, що я цієї миті знов усе переграв. Ну їх, думаю, всіх під три чорти, що вони, зрештою, жаби, зробити можуть? Він би міг і взагалі нічого не казати, але він сказав.
— Лаборанте Шухарт, — каже. — 3 офіційних — підкреслюю: з офіційних! — джерел я дізнався, що огляд гаража може принести велику користь науці. Є пропозиція оглянути гараж. Преміальні гарантую. — А сам цвіте як маків цвіт.
— З яких це ж офіційних джерел? — питаю я і теж йому усміхаюсь, як дурень.
— Це конфіденційні джерела, — відповідає він. — Але вам я можу повідомити... — Тут він перестав усміхатись і насупився. — Скажімо, від доктора Дугласа.
— А, — кажу, — від доктора Дугласа... Від якого ж це Дугласа?
— Від Сема Дугласа, — каже він сухо. — Він загинув минулого року.
Мені мурашки по тілу забігали. Так і так тебе! Хто ж перед виходом говорить про такі речі? Хоч кілок їм, очкарикам, на голові теши — нічого не тямлять... Тицьнув я недопалок у попільницю і кажу:
— Добре. Де твій Тендер? Довго ми його ще чекати будемо?
Одним словом, більше ми на цю тему не говорили. Кирило подзвонив у ППС, замовив "летючу калошу", а я взяв карту й подивився, що у них там намальовано. Нічогенько намальовано, в нормі. Фотографічним способом — зверху і з великим збільшенням. Навіть рубчики видно на скаті, який валяється біля воріт гаража. Нашому би братові сталкеру таку карту... А втім, яка до чорта з неї користь вночі, коли задницю зіркам показуєш і власних рук не видно...
А тут і Тендер заявився. Червоний, захекався. Донька в нього захворіла, по лікаря бігав. Вибачається за запізнення. Ну, ми його і вшанували подаруночком — у Зону йти. Спершу він навіть захекуватися забув, сердешний. "Як у Зону? — каже. — Чому — я?" Однак, почувши про подвійні преміальні і про те, що Ред Шухарт також іде, оклигав і задихав знову.
Отже, спустились ми до "будуару", Кирило зганяв по перепустки, показали ми їх ще одному сержанту, і видав нам цей сержант по спецкостюму. Оце корисна річ. Перефарбувати б його з червоного у якийсь годящий колір — кожен сталкер за такий костюм п'ятсот монет відстібне, оком не зморгне. Я вже давно присягся, що умудрюся якось і поцуплю один неодмінно. На перший погляд — нічого особливого, костюм такий як водолазний і шолом як у водолаза, з великим вікном спереду. Навіть не як водолазний, а радше як у льотчика-реактивника чи, скажімо, в космонавта. Легкий, зручний, ніде не тисне, і від спеки в ньому не потієш. У такому костюмчику й у вогонь можна, і газ через нього ніякий не проникає. Навіть куля, кажуть, не бере. Авжеж, і вогонь, і іприт який-небудь, і куля — це все земне, людське. У Зоні нічого цього нема, у Зоні не цього треба боятися. Загалом, що там казати, й у спецкостюмах також мруть гарненько. Інша справа, що без них мерли би, може, ще гарніше. Від "палючого пуху", наприклад, ці костюми на сто відсотків рятують. Чи від плювків "чортової капусти"... Добре.