— У лікаря були? — запитав Нунан, не підводячи очей.
— Так. Вони нічого не можуть зробити. А один сказав...
Вона замовкла. Він теж мовчав. Не було тут про що говорити і не хотілося про це думати, але його раптом вдарила моторошна думка: це вторгнення. Не пікнік на узбіччі, не заклик до контакту — вторгнення. Вони не можуть змінити нас, але вони проникають у тіла наших дітей і змінюють їх за своїм образом і подобою. Його пробрав холод, але він відразу пригадав, що вже читав про щось подібне, якийсь покетбук[19] у яскравій глянсовій обкладинці, і від цього спогаду йому полегшало. Вигадати можна все, що завгодно. Насправді ніколи не буває так, як вигадують.
— А один сказав, що вона вже не людина, — промовила Гута.
— Маячня, — глухо сказав Нунан. — Зверніться до справжнього фахівця. Зверніться до Джеймса Каттерфілда. Хочете, я з ним поговорю? Влаштую вам прийом...
— Це до М'ясника? — Вона нервово засміялася. — Не треба, Діку, спасибі. Це він і сказав. Мабуть, доля.
Коли Нунан знову зважився підняти очі, Мавпочки вже не було, а Гута сиділа нерухомо, рот у неї був привідкритий, очі порожні, і на сигареті в її пальцях наріс довгий кривий стовпчик сірого попелу. Тоді він штовхнув до неї по столу склянку і промовив:
— Зробіть мені ще одну порцію... І собі зробіть. І вип'ємо.
Вона струсила попіл, пошукала очима, куди подіти недопалок, і кинула в мийку.
— За що? — проговорила вона. — От я чого не розумію! Що ми таке зробили? Ми ж не найгірші все-таки в цьому місті...
Нунан подумав, що вона зараз заплаче, але вона не заплакала — відкрила холодильник, узяла горілку та сік і зняла з полички другу склянку.
— Ви все-таки не впадайте в розпач, — сказав Нунан. — Нема на світі нічого такого, чого не можна було б виправити. І ви мені повірте, Гуто, в мене дуже великі зв'язки. Усе, що зможу, я зроблю...
Зараз він сам вірив у те, що казав, і вже перебирав у голові імена, лікарні та міста, і йому вже здавалося, ніби про подібні випадки він щось десь чув, і ніби все закінчилося щасливо, треба тільки розібратися, де це було і хто лікував, але тут він згадав, навіщо він сюди прийшов, і згадав пана Лемхена, і згадав, для чого він заприятелював із Гутою, і йому не захотілося думати ні про що, і він відігнав від себе всі зв'язні думки, всівся зручніше, розслабився і став чекати, поки йому дадуть випивку.
У цей час у передпокої почулися човгаючі кроки, постукування, та огидний, особливо зараз, голос Стерв'ятника Барбриджа прогугнявив:
— Е, Рудий! А до твоєї баби, видно, хтось зазирнув, — тютя... Я би на твоєму місці цього так не залишив...
І Редріків голос:
— Бережи протези, Стерв'ятнику. І прикуси язик. Онде двері, піти не забудь, мені вечеряти пора.
І Барбридж:
— Тьху ти, Господи, пожартувати вже не можна!
І Редрік:
— Ми з тобою вже все віджартували. І крапка. Мотай, мотай, не затримуй!
Клацнув замок, і голоси стихли — вочевидь, обидва вийшли на сходову площадку. Барбридж щось сказав упівголоса, і Редрік йому відповів: "Усе, усе, поговорили!" Знову бурчання Барбриджа і різкий голос Редріка: "Сказав — усе!" Гахнули двері, простукотіли швидкі кроки в передпокої, і на порозі кухні з'явився Редрік Шухарт. Нунан підвівся йому назустріч, і вони міцно потисли один одному руки.
— Я так і знав, що це ти, — сказав Редрік, оглядаючи Нунана меткими зеленкуватими очима. — О, погладшав, товстуне! Все задницю в барах нагулюєш... Еге! Та ви тут, я бачу, весело час проводите! Гуто, старенька, зроби мені порцію, треба наздоганяти...
— Та ми ще й не почали, — сказав Нунан. — Ми тільки збиралися. Від тебе хіба втечеш!
Редрік різко засміявся, тицьнув Нунана кулаком у плече.
— А от ми зараз подивимося, хто кого дожене, хто кого пережене! Я, брате, два роки постив, мені, щоби тебе догнати, цистерну вихлебтати треба... Ходімо, ходімо, чого ми тут на кухні! Гуто, тягни вечерю...
Він пірнув у холодильник і знову випростався, тримаючи в кожній руці по дві пляшки з різними наклейками.
— Гуляти будемо! — оголосив він. — На честь найкращого друга Річарда Нунана, котрий не покидає своїх у біді! Хоча користі йому від цього ніякої. Ех, Гуталіна нема, жаль...
— А ти подзвони йому, — запропонував Нунан.
Редрік похитав яскраво-рудою головою.
— Туди ще телефон не провели, куди йому тепер дзвонити. Ну ходімо, ходімо...
Він першим увійшов у вітальню і гримнув пляшки на стіл.
— Гуляти будемо, татуню! — сказав він непорушному старому. — Це ось Річард Нунан, наш друг! Діку, а це татусь мій, Шухарт-старший...
Річард Нунан, скулившись подумки в непроникний клубок, розтягнув рота до вух, потрусив у повітрі долонею і сказав покійникові:
— Дуже радий, містере Шухарт. Як поживаєте?.. Ми ж знайомі, Реде, — сказав він Шухарту-молодшому, який копирсався в барі. — Ми одного разу вже бачилися, мигцем, щоправда...
— Сідай, — сказав йому Редрік, киваючи на стілець напроти старого. — Ти, якщо будеш з ним говорити, говори гучніше — він не чує ні хрена.
Він розставив келихи, швидко відкоркував пляшки і сказав Нунану:
— Розливай. Татусеві небагато, на саме денце...
Нунан неквапливо взявся розливати. Старий сидів у попередній позі, втупившись у стіну. І він ніяк не реагував, коли Нунан присунув до нього келих. А Нунан уже переключився на нову ситуацію.
Це була гра, страшна і жалюгідна. Гру розігрував Редрік, і він приєднався до цієї гри, як усе життя приєднувався до чужих ігор, і страшних, і жалюгідних, і соромітних, і диких, і значно небезпечніших, ніж оця. Редрік, піднявши свого келиха, промовив: "Ну що, понеслися?", і Нунан цілком природно поглянув на старого, а Редрік нетерпляче подзенькав своїм келихом об Нунанів келих і сказав: "Понеслися, понеслися, ти за нього не хвилюйся, він свого не попустить...", і тоді Нунан цілком природно кивнув, і вони випили.
Редрік крекнув і, виблискуючи очима, заговорив у тому самому збудженому, трохи штучному тоні:
— Усе, братику! Більше мене тюрма не побачить. Якби ти знав, любий мій, до чого ж удома добре! Гроші є, я собі гарний котеджик приглянув, із садом будемо, не гірше, ніж у Стерв'ятника... Ти знаєш, я ж емігрувати хотів, ще в тюрмі вирішив. Заради якого падла я в цьому вошивому містечку сиджу? Та нехай, думаю, пропаде воно все. Повертаюся — привіт, заборонили еміграцію! Та що ж ми — чумними якимось стали за ці два роки?..