— Ти б мене просто покинув, — сказав Редрік. — Покинув би мене в Зоні, і кінці у воду. Як Очкарика.
— Очкарик сам помер, — похмуро заперечив Барбридж. — Я тут ні при чому. Прикувало його.
— Паскудь ти, — байдужо сказав Редрік, відвертаючись. — Стерв'ятник.
З під'їзду вилетіли сонні розтріпані санітари і, на ходу розгортаючи носилки, підбігли до машини. Редрік, час від часу затягуючись, дивився, як вони спритно витягли Барбриджа з кузова, поклали на носилки і понесли до під'їзду. Барбридж лежав нерухомо, склавши руки на грудях і відчужено дивлячись у небо. Величезні стопи його, жорстоко об'їдені "холодцем", були чудернацько і неприродно викручені.
Він був останнім зі старих сталкерів, із тих, хто почав полювання за позаземними скарбами відразу ж після Візиту, коли Зона ще не називалася Зоною, коли не було ні інститутів, ні стіни, ні поліцейських сил ООН, коли місто було паралізоване жахом, а світ хихотів над новою вигадкою газетярів. Редрікові виповнилося тоді десять років, а Барбридж був ще міцним і спритним чоловіком — він обожнював випити за чужий кошт, побитися, притиснути у кутку роззявкувате дівчисько. Власні діти тоді його зовсім не цікавили, а дрібною сволотою він уже був, тому що, напившись, із якось мерзенною насолодою лупцював дружину, шумно, всім напоказ... Так і забив до смерті.
Редрік розвернув "лендровер" і, не звертаючи уваги на світлофори, погнав його, гаркаючи сигналом на поодиноких перехожих, зрізаючи кути, просто до себе додому. Він зупинився перед гаражем, а коли виліз із машини, побачив управителя, який наближався до нього з боку скверика. Як завжди, управитель був не в гуморі, пожмакане його личко з запухлими очима виражало неабияку гидливість, немов не по землі він ішов, а по гноївці.
— Доброго ранку, — сказав йому Редрік ввічливо.
Управитель, зупинившись за два кроки, тицьнув великим пальцем собі через плече.
— Це ваша робота? — невиразно запитав він. Видно було, що це перші його слова від учорашнього дня.
— Ви про що?
— Гойдалка ця... Ви поставили?
— Я.
— Для чого?
Редрік, не відповідаючи, підійшов до гаражних воріт і взявся відмикати замок. Управитель пішов за ним і зупинився в нього за спиною.
— Я питаю, для чого ви цю гойдалку поставили? Хто вас просив?
— Дочка попросила, — сказав Редрік дуже спокійно. Він відкотив ворота.
— Я вас не про дочку питаю! — Управитель підвищив голос. — Про дочку розмова окрема. Я вас питаю, хто вам дозволив? Хто вам, власне кажучи, дозволив у сквері розпоряджатися?
Редрік повернувся до нього і якийсь час непорушно стояв, пильно дивлячись у бліде, з прожилками перенісся. Управитель відступив на крок і промовив тоном нижче:
— І балкон ви не перефарбовуєте. Скільки разів я вам...
— Дарма стараєтесь, — сказав Редрік. — Однаково звідси не виїду.
Він повернувся в машину і ввімкнув двигун. Поклавши руки на кермо, він мигцем помітив, як побіліли кісточки пальців. І тоді він висунувся з машини і, вже більше не стримуючись, сказав:
— Але вже якщо доведеться все-таки виїхати, мерзото, тоді молися.
Він загнав машину у гараж, увімкнув лампу і зачинив ворота. Потім він видобув із фальшивого бензобака мішок із хабарем, дав машині лад, запхав мішок у старий плетений кошик, зверху поклав снасті, ще вогкі, з прилиплими травинками та листям, а зверху висипав поснулу рибу, котру Барбридж учора ввечері купив у якійсь крамничці на околиці. Потім він ще раз оглянув машину з усіх боків, просто за звичкою. До заднього правого протектора прилипла розплющена сигарета. Редрік віддер її — сигарета виявилася шведською. Редрік подумав і запхав її до сірникової коробки. У коробці вже було три недопалки.
На сходах він не зустрів нікого. Він зупинився перед своїми дверима, і двері розчинилися, перш ніж він устиг видобути ключ. Він зайшов боком, тримаючи важелезного кошика під пахвою, і поринув у знайоме тепло і знайомі запахи своєї оселі, а Гута, обхопивши його за шию, завмерла, притиснувшись обличчям до його грудей. Навіть крізь комбінезон і теплу сорочку він відчував, як шалено стукотить її серце. Він не заважав їй — терпляче стояв і чекав, поки вона відійде, хоча саме в цю хвилину відчув, до якої міри зморився і знесилів.
— Ну добре... — промовила вона врешті низьким хриплуватим голосом, відпустила його і ввімкнула в передпокої світло, а сама, не обертаючись, пішла на кухню. — Зараз я тобі кави... — сказала вона звідти.
— Я тут рибу приволік, — сказав він навмисно бадьорим голосом. — Засмаж, але всю відразу смаж, жерти хочеться — сил нема!
Вона повернулася, ховаючи обличчя в розпущеному волоссі, він поставив кошик на підлогу, допоміг їй витягти сітку з рибою, і вони разом віднесли сітку на кухню і висипали рибу у мийку.
— Іди мийся, — сказала вона. — Поки помиєшся, все буде готове.
— Як Мавпочка? — запитав Редрік, всідаючись і стягуючи з ніг чоботи.
— Та щебетала весь вечір, — озвалася Гута. — Заледве я її вклала. Чіпляється весь час: де тато, де тато? Вийми і поклади їй тата...
Вона спритно і безшумно рухалась по кухні — міцна, гарна, і вже закипала вода в казанку на плиті, і летіла луска з-під ножа, і шкварчала олія на найбільшій сковорідці, і чудово запахло свіжою кавою.
Редрік підвівся, ступаючи босими ногами, повернувся у передпокій, узяв кошик і відніс його до комірчини. Потім він зазирнув у спальню. Мавпочка безтурботно спала, збита ковдрочка звісилася на підлогу, сорочинка задерлася, і вся вона була як на долоні — маленьке сопуче звірятко. Редрік не втримався і погладив її по спині, порослій теплою золотавою шерсткою, і в тисячний раз здивувався, яка ця шерстка шовковиста і довга. Йому дуже захотілося взяти Мавпочку на руки, але він побоявся її розбудити, та й брудний він був як дідько, весь просякнутий Зоною і смертю. Він повернувся на кухню, знову сів за стіл і сказав:
— Налий горнятко кави. Митися потім піду.
На столі лежала пачка вечірньої кореспонденції: "Хармонтська газета", журнал "Атлет", журнал "Плейбой" — ціла купа журналів підвалила — і товстенькі, у сірій обкладинці "Доповіді Міжнародного Інституту Позаземних Культур", випуск 56. Редрік узяв від Гути горнятко паруючої кави і потягнув до себе "Доповіді". Кривульки, значки якісь, креслення... На фотографіях — знайомі предмети в чудернацьких ракурсах. Ще одна посмертна стаття Кирила вийшла: "Про одну несподівану властивість магнітних пасток типу 77-б". Прізвище "Панов" обведене чорною рамкою, внизу дрібним шрифтом примітка: "Доктор Кирило А. Панов, СРСР, трагічно загинув під час проведення експерименту у квітні 19... року". Редрік відкинув журнал, обпікаючись, сьорбнув кави і спитав: