Пігмаліон

Страница 2 из 5

Дрозд Владимир

Зачувши його ходу, Галатея зустрічала Майстра посередині зали, залитої мерехтливим сяєвом бузково-білої ночі, бо кав'ярня не мала штучного освітлення, вона живилася світлом, що лилося згори крізь сферичну скляну баню. Галатея опускала очі і згинала в колінах ноги, ледь-ледь піднявши граційним жестом поділ по-старо-світському довгої сукні. Майстер бачив такий уклін у давніх фільмах і подарував його Галатеї. Підійшовши до свого творіння, Пігмаліон тремтячими пальцями пробігав по її божевільно гарному обличчі і відсмикував руку, ледве діткнувшись мертвого холоду еластичної гуми.

Чашечку кави,— глухо казав Майстер і сідав за крайній столик біля скляної стіни, а вона, дивовижно струнка та граційна, звично приносила йому на старовинній срібній таці каву, що парувала, і довга легка сукня гойдалася на ній, наче дзвін, і од того подзвону серце його голосно і боляче калатало.

Вона вмикала музику, і під сферичним дахом кав'ярні пливли напрочуд мелодійні, ніжні і тужні пісні народу, якого вже давно не було у всесвіті, бо Галактика знала тепер лише землян, лише людей, але кров якого все ще стугоніла у скронях Майстра, як стугонить у металевих чи пластмасових трубах підземна ріка, відведена вправними інженерами з-під міста. Потім Галатея сідала навпроти Майстра, і він милувався її світлим, сповненим глибокої внутрішньої гідності, туги й приваби обличчям, як різьбяр милується власною скульптурою, хоч то й не був лише його витвір, бо, ліплячи це обличчя в гарячкові години натхнення, Пігмаліон мав перед собою відбиток із прадавньої парусини, мальованої народом, чиї пісні його так зворушували.

А за скляною стіною, і довкола, і вгорі, підсвічена барханами та небозводом, де все ще вирували прижухлі відблиски оранжевого, золотистого і зеленого сонць, німувала застигла нерухома каламуть літньої ночі. І недавній смуток та жаль за чимось значнішим, праведнішим, що існувало десь поза ним і чого він не звідав, та вже ніколи й не звідає, знову тихо скрапував у душу Пігмаліона, і він знову почувався комашкою, ув'язненою мільйони років тому в ясно-синьому смарагдовому кристалі і тепер виставленою в присмерковім залі геологічного музею...

Подеколи з пустелі на блакитних гравітаційних крилах прилітав стрункий, вродливий, наче міфічний молодий бог, бородань. Він залишав крила біля ґанку, і вони синювато леліли за склом, наче крила африканського опівнічного метелика, а сам заходив до кав'ярні, кивав Майстрові і просив у Галатеї чашечку кави. І Галатея так само граційно, як і до Майстра, підходила до цього зайди, що, не приховуючи, милувався її прекрасним обличчям, і сукня так само видзвонювала на її ідеально-стрункій поставі. Майстер по-смішному ревнував власне творіння до зухвалої молодості, сили та вроди бороданя і поскоріше замовляв другу чашечку кави, аби Галатея сіла до його столу і дивилася тільки на нього, Великого Майстра. З бороданем Пігмаліон досі як слід не зазнайомився, хоч зустрічав його в цій пустелі уже близько року. Попри все, він був холодний та байдужий до людей, хоч і страждав од самотності. Тільки за першої зустрічі Майстер з обов'язку перед настановами Вченої Ради, яка неохоче дозволила йому цей нечуваний експеримент, експеримент творця, бога, Всевишнього — сотворити серед пустелі замкнену в собі модель цивілізації,— поспитав бородатого зайду, хто він, і бородань відповів йому аж надто стисло:

— Ніхто...

Майстер вдовольнився і з тої відповіді, аби не виглядати смішним та старосвітським, присікуючись до людини, яка має за ліпше жити в пустелі, а не на гамірливій, перенаселеній Землі чи в людськім поселенні на одній із планет Галактики серед раціональних і непробудно оптимістичних завойовників всесвіту. Втім, зайда і справді був ніхто, химерний уламок могутньої цивілізації, якому ніколи не сотворити світу, що його сотворив у богоподібнім вибухові натхнення він, Великий Майстер Пігмаліон...

Ця божевільна думка запульсувала в мозкові Майстра одного такого вечора, коли гарячі сутінки, млість і туга за незвіданим напливали з пустелі, билися об його терасу, перекочувалися великими хвилями через Пігмаліона, і вже не було чим дихати. Він довго опирався цій ідеї, але якось увечері наказав Галатеї з'явитися в майстерню, і вона зайшла тихою, граційною ходою; очі мадонни, богоматері дивилися крізь Майстра, бо вона не навчена була відчувати. Майстер наказав їй роздягатися, і вона слухняно роздяглася, відкривши своє прекрасне, виліплене чутливими пальцями Великого Майстра тіло з рожевими сосками на півкулях грудей і каштановим трикутником між струнких стегон; і він наказав Галатеї лягти на операційний стіл, і вона лягла, і Пігмаліон схилився над нею і вимкнув її, як вимикав телевізор, електробритву чи магнітофон. І Галатея лежала перед ним, нерухома та безголоса, як лялька, в якій поламалася пружина, і її вії уже не тремтіли, як тремтять шовкові фіранки на вікнах його майстерні, коли вітер приносить з далекого океану через піски пустелі запах солоних хвиль. Тепер вона була мертвіша, ніж будь-коли, навіть до свого сотворіння, бо тоді вона уже існувала в уяві Майстра.

І настали найщасливіші дні Майстра, шість днів творіння, в які він почувався богом.

Тепер Майстер знову, стомившись, любив заходити до телекімнати, що було спротивіла йому.

Відчувши, що думка й уява ходять по колу, наче воли на древньоєгипетській фресці, він тікав з майстерні, падав у крісло і вмикав водночас усі чотири програми, що їх транслювала в космос Земля. Стіни телезали наливалися зеленкувато-срібним світлом, відтак крізь те марево проступали барвисті пасмуги, що зав'язувалися у все тугіші вузли, і шум міських залюднених вулиць, шепіт трав у степових заповідниках, лемент пташиних базарів на островах, крики породіль і перші схлипи новонароджених впливали до кімнати; Земля транслювала у космос лише саму себе, таку, якою вона е зараз, цієї миті, транслювала для таких, як він, закинутих у галактичне безмежжя, аби її далекі діти почувалися менш самотніми. На одному з екранів над сонним містом сходило земне сонце, а на протилежній стіні залите електричними вогнями вечірнє місто вирувало, молодята блукали в парках, хлопчаки і дівчата витанцьовували на майданчиках та в кав'ярнях під клекіт оркестрів, і крупним планом за столиком кав'ярні — двійко молодят, він і вона, а літ їм — по сімнадцять, і сиділи вони, поклавши руки на плечі одне одному, а потім він пробіг пальцями по її щоці, по коротко стриженому, під хлопчика, волоссі, полоскотав за вухом і знову поклав руку їй на плече, худе, вугласте плече, яке ще не налилося зрілою жіночою повнотою, а на естраді танцювали вільно й легко, ніби пливли в пінистому потічку музики, а він стояв на дні потоку і заздро дивився на гнучкі юні постаті, що ширяють над ним. Двійко молодят за крайнім столиком цілувалися, і пальці їхніх рук переплітались, як переплітається трава в лузі чи очерет у березі.