— Від щирого серця вітаю тебе, бо знаю, як багато було конкурентів. Безперечно, ти мусиш завдячувати листам твоїх професорів.
А мати похнюпила голову і прошепотіла:
— Я дуже рада, що тобі пощастило-таки досягти свого. ^
Поснідавши, він пішов до бюро Товариства, щоб довідатися про безліч різних речей; запитав прізвище лікаря на "Пікардії", що мала відійти завтра, щоб розпитати в нього про всі подробиці і особливості свого нового життя, з якими йому доведеться зустрітися.
А що доктор Пірет був на пароплаві, довелося піти туди, і в маленькій каюті пакетбота його привітав молодий чоловік з білявою борідкою, схожий на Жана. Вони довго розмовляли.
В лунких надрах величезного судна почувався неясний, непевний рух; гуркіт крана, яким навантажували трюм, змішувався з тупотінням, гомоном голосів, гудінням машин, свистками боцманів та торохтінням ланцюгів, що їх тягли чи намотували на коловорот під хрипке дихання пари, від якої трохи здригався увесь корпус великого пароплава.
Коли ж П'єр попрощався з своїм колегою й опинився на вулиці, журба знову охопила його і оновила, немов туманом, що прилетівши з краю світу, сунеться морем і несе в своїй невловимій, безплотній гущині щось містичне й нечисте, немовби отруйний подих далеких хворих країн.
Ніколи ще, навіть в години найбільшого смутку, не поринав він до такої міри в безодню розпачу, як оце зараз. Він дійшов до краю: ніщо вже не цікавило його. З корінням видерши з серця всю свою ніжність, він ще ніколи не зазнавав гнітючого почуття заблудлої собаки, яке охопило його зараз.
То не був уже гострий моральний біль, а непевність безпритульної тварини, фізичний страх мандрівної істоти, що втратила захист під рідним дахом і якій тепер погрожують люті дощі, вітри, негода — всі жорстокі сили природи. Як тільки він, ступивши на цей пакетбот, увійшов у цю комірчину, що гойдалася на хвилях, все його тіло, тіло людини, яка звикла завжди спати на нерухомому і спокійному ліжку, обурилося проти непевності прийдешніх днів. Досі це тіло було під захистом міцного муру; глибоко вритого в землю, і мало ту певність, що її дає відпочинок на звичному місці, під дахом, який не боїться вітру. Тепер все те, про що сміливо говорять під захистом теплого дому з зачиненими дверима, перетворюється в небезпеку і безупинне страждання.
Вже не буде землі під ногами,— буде море, що котить свої хвилі, гуркоче й поглинає. Не буде вільного простору навколо, де можна прогулятися, побігати, поблукати по дорогах,— а лише кілька метрів палуби, де ходитимеш, немов засуджений, серед інших в'язнів. НІ дерев, ні садів, ні вулиць,— нічого, крім води та хмар. І безперестанку коливатиметься під ногами корабель. В бурхливу пору доведеться спиратися на перегородки, чіплятися за двері, хапатися за край вузенького ліжка, щоб не впасти на підлогу. В тихі дні будеш чути хрипкий стукіт гвинта і почуватимеш рух цього пароплава, що несе тебе невпинним, рівним, одноманітним ходом.
І його засуджено було на це життя каторжника-во-лоцюги тільки через те, що його мати віддалась чиїмсь пестощам.
Він ішов уперед, знемагаючи від розпачливої туги, що мучить людей, які-покидають рідний край.
Він уже не мав у серці того зарозумілого презирства, тієї зневажливої ненависті до незнайомих людей, а лиш сумне бажання поговорити з ними, сказати їм, що він кидає Францію, щоб його вислухали і розважили. В глибині його душі крилася ганебна потреба жебрака, що хоче простягнути руку, несмілива, але непоборна потреба почути, що хтось страждає від його від'їзду.
Тут йому спав на думку Маровський. Один лише цей старий поляк любив його настільки, щоб— щиро й сильно схвилюватися; і лікар вирішив зараз же зайти до нього.
Коли він увійшов у крамницю, аптекар, що товк у мармуровій ступці якісь порошки, стрепенувся й кинув свою роботу.
— Вас зовсім не видно!—промовив він. Молодий чоловік сказав, що був дуже заклопотаний,
не пояснюючи чим; потім сів і запитав:
— Ну, а як ваші справи?
Справи були кепські. Конкуренція жахлива, хворих мало, та й ті — злидарі, бо це ж робітничий квартал. Купують лише дешеві ліки, а тих рідкісних складних ліків, на яких можна заробити п'ятсот процентів, лікарі не приписують зовсім. Наприкінці старий сказав:
— Якщо триватиме так ще три місяці, доведеться закрити крамничку. Якби не на*дія на вас, любий лікарю, я давно вже чистив би черевики.
П'єр відчув, як йому стиснуло серце, і він вирішив не зволікати і, раз це неминуче, сказати старому про новину:
— О, що ж я?.. Я... на мене не можна вже сподіватись. Я залишаю Гавр на початку наступного місяця.
Маровський так сильно схвилювався, що скинув окуляри.
— Ви... ви... що це ви кажете?
— Кажу, що їду, бідолашний мій друже.
Старий сидів пригнічений,— гинула остання його надія, і він раптом обурився проти цього чоловіка, заради якого він сюди приїхав, якого він любив, в якого так вірив і який кидав його тепер напризволяще.
Він забелькотів:
— І ви зраджуєте мене, ви?!
П'єр був такий розчулений, що хотів його обняти.
— Таж я не зраджую вас! Мені просто не пощастило влаштуватися тут, от я і їду лікарем на трансатлантичному пакетботі.
— О пане П'єр! Ви ж так обіцяли підтримати мене!
— Що ж поробиш! Мені самому треба жити. Я не маю ані шеляга за душею.
Маровський твердив:
— Це зле, це зле, що ви робите. Мені лишається тільки вмерти з голоду. В моїх літах — це кінець. Ви кидаєте бідного старого, що приїхав сюди заради вас. Цс — недобре.
П'єр хотів пояснити, заперечити, переконати, довести, що не міг вчинити інакше, але поляк не слухав його, обурений цим зрадництвом, і нарешті промовив, мабуть, натякаючи на політичні події:
— Отакі всі ви, французи: ви ніколи не дотримуєте свого слова.
Тут П'єр підвівся, і собі образившись, і промовив трохи згорда:
— Ви несправедливі, пане Маровський. Щоб зважитись на те, що я роблю, треба мати значні підстави; і ви мусите зрозуміти це. Бувайте! Сподіваюсь, що з часом ви станете розсудливішим.
І він пішов.
— Отже,— думав він,— немає нікого, хто б щиро пожалкував за мною.
Він перебрав мислено всіх, кого знав, чи хто знав його, і спинився, серед усіх, що промайнули в його пам'яті, на дівчині з пивниці, яка збудила підозру проти його матері.