— А чому ти не можеш?
— У мене нема знайомих у Трансатлантичному товаристві.
Ролан був вкрай здивований:
— А як же всі твої великі плани? Що ж з ними? П'єр пробубонів:
— Іноді доводиться жертвувати всім, зрікатися найкращих надій. Зрештою, це лише для початку, щоб збити кілька тисяч франків і потім влаштуватися остаточно.
Батько зразу ж погодився:
— Так, це правда. За два роки ти зможеш заощадити шість або сім тисяч франків, а помістивши їх добре, згодом зможеш добитися багато чого. Ти як гадаєш, Луїзо?
Вона відповіла тихим голосом, майже нечутно:
— Я гадаю, що П'єр має рацію. Ролан скрикнув:
— Так я ж можу поговорити з паном Пуленом, я з ним добре знайомий! Він СУДДЯ комерційного суду і веде справи Товариства. Я знайомий також з паном Лені-яном, судовласником, він приятель одного з заступників голови.
Жан запитав брата:
— Хочеш, я сьогодні ж поговорю з самим паном Маршаном?
— Так, будь ласка.
Подумавши кілька хвилин, П'єр знов почав:
— Мабуть, найкраще буде написати до Медичної Академії моїм професорам, що дуже добре ставились до мене. На ці пароплави часто потрапляють погані лікарі. Хороші рекомендаційні листи професорів Мас-Руселя, Ремюзо, Фляша та Борікеля допоможуть цій справі значно більше, ніж усі сумнівні рекомендації. Досить буде подати ці листи через твого друга пана Маршана на розгляд правління.
Жан палко схвалив це:
— Прекрасна думка, прекрасна!
І він уже посміхався, заспокоєний, майже задоволений цим успіхом, бо нездатний був довго журитись.
— Сьогодні ж напиши їм,— промовив він.
— Зараз, цю ж мить. Іду. Я сьогодні не буду пити кави, бо шось надто знервований.
Він підвівся й пішов.
Тоді Жан звернувся до матері:
— НУ, мамо, шо ти робитимеш сьогодні?
— Нічого... я сама не знаю.
— Ходімо разом до пані Роземійї?
— Так... гаразд...
— Ти знаєш... конче треба зайти до неї сьогодні,
— Так... так... добре.
— Чого так конче? — запитав Ролан, який звик до того, що ніколи не розуміє, про що йде мова при ньому.
— Бо я обіцяв їй зайти.
— А, дуже добре! Це інша річ.
І він взявся набивати свою люльку, а мати з сином піднялися нагору за своїми капелюхами. Вийшовши на вулицю, Жан запитав її:
— Хочеш спертися на мою руку, мамо?
Він ніколи не пропонував їй цього, бо завжди ходив з нею поруч. Але вона погодилась і взяла його руку. Якийсь час вони йшли мовчки. Потім Жан сказав:
— Бачиш, П'єр охоче погодився . виїхати. Вона прошепотіла:
— Бідолаха!
— Чого ж бідолаха? На "Лотаріргії" йому не буде зле.
-г— Так... я знаю, але я думаю про інше.
Якийсь час вона йшла, глибоко замислившись, понуривши голову, ступаючи нога в ногу з сином, потім промовила тим дивним тоном, яким часто підбивають підсумки своїм довгим потаємним думкам:
— Яка мерзота — це життя, якщо колись випаде тобі на долю трохи щастя, то взяти його — це гріх, і ти пізніше дорого розплачуєшся-за це.
Він тихо промовив:
— Не треба більше про це, мамо.
— Чи ж це можливо? Я думаю про це щохвилини.
— Ти забудеш.
Вона ще помовчала, потім знову, з глибокою скорботою, сказала:
— О, яка б я щаслива була, коли б одружилася з іншим чоловіком!
Тепер вона обурювалася проти Ролана, звинувачуючи в своїй вині, в своєму горі його потворність, його недоумство, тупість і пошлість. Усе сталося саме через пошлість цієї людини; саме тому вона зрадила його, до^ вела до розпачу одного з своїх синів, а другому зробила це тяжке признання, від якого обливалося кров'ю материнське серце.
Вона прошепотіла:
— Як жахливо для молодої дівчини одружитися з таким чоловіком, як мій.
Жан нічого не говорив. Він думав про того, за чийого сина досі вважав себе; можливо, що невиразне розуміння нікчемності батька, шо здавна зародилося в ньому, безупинна іронія брата, презирлива байдужість до нього чужих людей і навіть зневага служниці — все це підготувало, певне, його душу до страшного признання матері. Тим легше було йому визнати себе за сина іншого чоловіка; ї якщо після великого нервового зворушення напередодні в ньому не було ні обурення, ні гніву, чого так боялася пані Ролан, то це тому, що з давніх-давен він несвідомо страждав, маючи себе за сина цього грубого та неотесаного чоловіка.
Вони зупинилися перед домом пані Роземійї.
Вона жила на шляху до Сент-Адресу, на третьому поверсі власного будинку. З вікон було видно весь рейд гаврського порту.
Пані Ролан увійшла перша, і пані Роземійї, замість того, щоб простягнути їй, як звичайно, руку, обняла й поцілувала її, вгадавши, з чим вона прийшла.
Меблі в залі, оббиті тисненим оксамитом, завжди були в чохлах. На стінах, обклеєних барвистими шпалерами, висіло чотири гравюри, куплені її першим чоловіком, капітаном. На них були зображені сентиментальні сцени з життя моряків. На першій жінка рибака махала з берега хусткою вслід далекому парусникові, на якому був її чоловік. На другій та сама жінка, стоячи навколішках на тому ж березі, ламала руки, дивлячись у далечінь, де під небом, порізаним блискавкою, серед величезних морських хвиль потопало судно її чоловіка. Ще дві зображали аналогічні сцени з життя вищих верств суспільства. Молода білява жінка замислилась, спершись на борт великого пакетбота, шо відпливав. Вона дивиться на далекий уже берег очима, вогкими від сліз і повними суму.
Кого покинула вона?
Далі та ж сама жінка біля вікна, що виходить у відкрите море, сидить в кріслі непритомна, На килимі лежить лист, що впав з колін,
Він помер,' яке горе!
Відвідувачів звичайно зворушувала ї захоплювала банальна туга цих немудрих поетичних сюжетів. Все було зрозуміло всім, без пояснень і довгих міркувань, і всі співчували бідним жінкам, хоч ніхто не знав напевне, чого саме сумує ця елегантна пані. Проте ця неясність навіть сприяла грі уяви. Мабуть, вона втратила свого нареченого! Погляд зразу ж спинявся на цих чотирьох малюнках і не відривався, ніби зачарований. Г якщо гостя відводили, то він знову обертався, щоб споглядати вирази облич цих двох жінок, що були схожі, наче сестри. Особливо привертала увагу чіткість малюнка, ретельного, старанного, витонченого, на взірець гравюри з модного журналу. Блискучі лаковані рамки завершували враження чистоти і акуратності, що підкреслювались і всією обстановкою.