— Я забороняю тобі глузувати з цього!.. Чуєш?.. Забороняю!
Жан вигукнув це з тремтячим голосом, вкрай роздратований цією невпинною іронією над жінкою, яку він кохав і яку обрав собі за дружину; весь блідий, він підскочив до брата впритул.
Але П'єр теж розлютився. Все, що останнім часом збиралося в ньому: безсилий гнів, обурення, притамована злість, мовчазний розпач — кинулось йому в голову, приголомшило його.
— Як ти смієш?.. Як ти смієш?.. А я наказую тобі мовчати, чуєш? Я тобі наказую!
Жан, вражений цією люттю, мовчав кілька хвилин, шукаючи в своєму збентеженому гнівом розумі якогось слова, виразу, думки, що могла б у саме серце ранити брата.
Намагаючись опанувати себе, щоб болючіше вдарити, розтягуючи слова, щоб зробити їх ущипливішими, він почав:
— Я давно вже помітив, що ти заздриш мені,— з того самого дня, як ти почав говорити "вдовичка", ти розумів, що це мені неприємно.
П'єр зайшовся своїм звичайним різким презирливим сміхом:
— Ха-ха! На бога! Заздрю тобі!.. Я?.. Я?.. Я?.. Але чому? Чому ж саме? Твоїй вроді, чи що? Чи твоєму розуму?!.
Та Жан добре бачив, що зачепив болюче місце брата.
— Так, ти заздриш мені, заздриш з самого дитинства; і ти розлютився, побачивши, що ця жінка дає перевагу мені і не звертає на тебе уваги.
П'єр, обурений цим припущенням, белькотав, задихаючись:
— Я, я... заздрю тобі?! Через оту дурепу, оту індичку, через оту гладку гуску?!.
Жан, відчуваючи, шо влучає в ціль, вів далі:
— А в той день, коли ти намагався веслувати дужче за мене на "Перлині"? А коли ти точив перед нею ляси, щоб показати себе? Таж ти мало не луснеш від заздрощів! А коли я одержав цю спадщину, ти наче здурів, так зненавидів мене і показуєш це на всі лади. Ти мордуєш нас усіх і хвилинки не можеш пробути, щоб не вилити жо'вч, що тебе душить.
Розлючений П'єр стиснув кулаки, почуваючи непоборне бажання кинутися на свого брата і вхопити його за горло:
— Замовкни краще! Не кажи краще ніколи про цю спадщину!
Жан закричав:
— Таж заздрість просто вилазить в тебе з-під шкури. В кожнім твоїм слові до батька, до матері, до мене вона так і світиться. Ти вдаєш, що зневажаєш мене, бо заздриш! Чи чіпляєшся до всіх, бо заздриш! А зараз, коли я став багатий, ти вже й не стримуєш себе, ти тепер, як та гадюка, знущаєшся з мами, ніби вона винна в тім!..
П'єр рвучко відступив аж до каміна: рот у нього був напіввідкритий, очі вирячені. Ним оволоділа шалена лють, в якій люди здатні на злочин.
Він повторив тихше, задихаючись:
— Замовкни, та замовкни ж!
— Ні! Мені давно вже хотілося висловити тобі свою щиру думку. Ти сам викликав мене на це,— тим гірше для тебе. Я полюбив цю жінку! Ти знаєш це і при мені глузуєш з неї, ти навмисне дратуєш мене! Тим гірше для тебе! Але я вирву твої зуби, єхидно! Я примушу поважати себе!
— Тебе поважати, тебе?
— Так, мене!
— Тебе поважати?.. Тебе... що 'збезчестив нас усіх своїм користолюбством!
— Що ти кажеш? Повтори... повтори!
— Я кажу, що не годиться приймати спадщину від чужого чоловіка, коли тебе вважають сином іншого.
Жан остовпів, ще нічого не розуміючи, збентежений цим, не зовсім ясним для нього натяком:
— Як? Ти кажеш... ще раз повтори!
— Я кажу те, про що шепочуться всі, про що говорять усі,— що ти син того чоловіка, який залишив тобі спадщину. Так от, порядна людина не приймає грошей, які безчестять його матір.
— П'єр... іП'єр... Подумай, що ти кажеш? Ти... ти... Як ти можеш... повторювати таку гидоту?
— Так... так... це я. Невже ти не бачиш, що цілий місяць —я конаю від муки, не сплю ночами, а вдень ховаюсь, мов тварина, що я не розумію, що кажу і що роблю, не знаю, що буде зі мною,— так я страждаю, так божеволію я від ганьби і скорботи, бо спершу я тільки догадувався, а зараз переконався...
— П'єр... Замовкни... Мати в тій кімнаті, поруч! Подумай, вона ж може нас почути... вона чує нас...
Але П'єр мусив вилити душу! І він розповів усе — про свої підозріння, про свої здогади, про боротьбу з самим собою, про те, як він, зрештою, впевнився, про історію з портретом, що зник знову.'
Говорив він безупинно короткими, уривчастими фразами, неначе марячи.
Він ніби забув про Жана, про те, що матір — в сусідній кімнаті. Говорив, начебто ні до кого, бо мусив говорити, бо надто багате перетерпів, надто довго затуляв і ховав свою рану. Вона набрякла, наче нарив, і цей нарив тепер прорвав, заливаючи всіх своїм гноєм. Він почав ходити взад і вперед, як звичайно, втупивши очі перед собою, розпачливо розмахуючи руками; сльози підступали йому до горла, він себе ненавидів і говорив так, наче признавався в своїй нікчемності і звинувачував у нікчемності своїх близьких, кидаючи свою скорботу у невидимий, глухий простір, де й зникали його слова.
Жан, розгублений, майже відразу переконаний безтямно пристрасним тоном брата, притулився спиною до дверей, що за ними, як він догадувався, мати прислухалась до їхньої розмови.
Вона не могла піти, бо мусила б перейти через залу. Але вона і не поверталася; значить — не сміла.
Аж раптом П'єр, тупнувши ногою, крикнув:
— Ах, яка я свиня, що заговорив про це!
І він з непокритою головою вибіг на сходи.
Гуркіт парадних дверей, які з гуком закрилися за ним, пробудив Жана з глибокого заціпеніння, що охопило його. Минуло всього кілька хвилин, що здалися довшими за годину, а душа його все ще була в якомусь отупінні. Він добре розумів, що йому зараз же треба все обдумати і щось зробити, але він зволікав через страх і безсилля, неспроможний ні мислити, ні навіть пригадувати. Він належав до тих, що люблять все відкладати на завтра; і коли був змушений щось вирішувати негайно, то інстинктивно намагався виграти ше кілька хвилин.
Але глибока тиша, що залягла тепер після криків П'єра, ця нагла тиша огорнула стіни й меблі при яснім світлі шести свічок та двох ламп, і це так налякало Жана, що він раптом відчув бажання втекти звідси.
Але напруженням волі він поборов душевну млявість і почав обмірковувати.
Ніколи в житті своєму не знав він ніяких перешкод. Є люди, що в житті, наче по воді, йдуть за течією. Він ретельно вчився в школі, щоб не бути покараниїм, своєчасно закінчив курс права, і життя його йшло спокійно. Все на світі здавалося йому природним, ніщо особливо не захоплювало його уваги. Він любив лад у всьому, розсудливість, спокій, бо така була його вдача, бо в душі його не було жодних таємниць, отож розмова з братом поставила його в становище людини, що опинилася на бистрій воді, а плавати не вміє.