— Ні, не все, — мовив Пашка. — Ви про себе не розповіли.
— Про мене? Що можна сказати про мене? Я зрозумів, що мій обов'язок урятувати мого брата. І я вирішив присвятити решту свого життя пошукам Гарольда.
— А хіба його не шукали? — запитала Аліса.
— Його шукали. Його шукали за допомогою сучасних приладів. Цілісінький місяць експедиція спелеологів досліджувала печеру. І жодного сліду...
— Може, він загинув? — спитав Пашка. — Провалився в тріщину й загинув?
— Тоді б його знайшли. Знайшли б його тіло. Але раз його не знайшли, то він пішов так глибоко, що спелеологи були безсилі. Ні, мій брат живий!
— Отже, підземного човна ви збудували, щоб знайти його?
— Авжеж, — відповів коваль.
— І ви його зробили самі? Власними руками?
— Я винайшов його і збудував увесь, до останнього гвинтика!
— Але хто вам розповів, як його робити?
— Мені підказало моє горе, любов до брата і відчуття провини.
— Це дивовижно, — сказала Аліса. — Жоден інститут ще не винайшов такого човна, а ви винайшли.
— А моя спадковість? А мій тато? Мій дідусь? Вони нагородили мене талантами, які досі пропадали марно. Найперше я збудував кузню біля свого млина, бо човен мусить бути дуже міцний. Я не виходив із кузні днями й ночами, аж поки став найкращим ковалем у світі. До мене прилітають навіть з Австралії, щоб викувати те, чого ніхто не може викувати. В музеї народного мистецтва ви можете побачити мої навчальні роботи: залізну гілочку конвалії в натуральну величину, павутину з павуком і три підкованих блохи. Та це все жарти...
— Жарти генія, — сказав Пашка.
— Ні, — поважно відповів Семен Іванович. — Це жарти засмученої людини. Це лише перший крок до врятування Гарольда. Потім я перечитав усю літературу з металургії та теплостійких сплавів, вивчив усе, що стосується буріння. І витратив десять років, поки створив такого човна, який може досягти центра Землі. Аж тут трапилося нове горе!
— Яке? — спитала Аліса.
— Я виріс.
— Виросли?
— Так, я трохи розтовстів. Я багато працював, я махав молотом з ранку до вечора, але мій організм увесь час вимагав їжі. І я сам не помітив, як трішки розповнів. Виготовлення зовнішнього корпусу відібрало два роки невтомної праці. І коли човен був готовий і я хотів випробувати його, виявилося, що влізти в люк я не можу. Я ладний був себе вбити!
— Треба було сісти на дієту, — зауважив Пашка.
— Не кажи дурниць, Павле, — відповів коваль. — Я не тільки сів на дієту. Я цілий день не їв, я знепритомнів від голоду, але схуд лише на один кілограм. А якщо в мені зайвих сто двадцять?
— А скільки не зайвих? — поцікавився Пашка.
— Триста сорок, — відповів коваль.
Запала тиша. Коваль нагнувся, дістав з-під ліжка мішок із цукерками, висипав у вазу і трохи підкріпився.
— Я ладний був себе вбити. Але потім зрозумів, що моя смерть не врятує Гарольда. Я повинен знайти людину, яка згодна підхопити естафету, що випала з моєї розтовстілої руки.
— І це був я, — без зайвої скромності сказав Пашка.
Та Аліса не повірила своєму другові.
— А чому ви не вдалися до вчених, до випробувачів, до спелеологів? — запитала вона.
— Я звертався, — відповів товстун. — Але мене, на жаль, підняли на сміх. Невже, сказали вони, якийсь коваль-самоук може збудувати підземного човна, якого досі не винайшов наш інститут? Хіба вони могли зрозуміти, що мною рухали високі почуття, а ними — тільки наукові плани? Одного разу сюди приїхав доктор Воляп'юк. Він оглянув мій корабель і сказав, що він ніколи не може проникнути в глиб Землі, бо я самоук.
— А ви? — спитала Аліса.
— Я викинув доктора на той берег річки. І більше до мене ніхто не приїздив.
— Крім мене, — уточнив Пашка.
— А як же ви зустрілися? — поцікавилась Аліса.
— Ми зустрілися в музеї народних талантів, — пояснив Пашка. — Мені так сподобалася кована павутина, що я вирішив навчитися ковальського ремесла. Ти ж мене знаєш!
Аліса кивнула. Вона знала, що Пашка схильний захоплюватися.
— Я сюди прилетів, і ми подружилися.
— Пашка — гарний хлопець, — сказав коваль. — Але самого я його під землю не відпущу. Надійності в ньому мало. Я йому так і пообіцяв: знайдеш поважного супутника — бери корабель, вирушай до центра Землі.
— От я і привіз сюди Алісу.
— Ну, хитрун! — вигукнула Аліса. — А сам удав, що все сталося випадково.
— Але тепер мене бере сумнів, — мовив коваль. — Адже мандрівка серйозна, а сьогодні Пашка мало вас не втопив.
— Більш це не повториться.
— Під землею мене не буде... Ні, не візьму такого гріха на душу.
— Алісо, ну скажи! — почав благати Пашка. — Скажи, що ти будеш за мною стежити!
— За тобою нелегко стежити.
— Але ти подумай про брата Семена Івановича. Він уже багато років сидить під землею, він мріє побачити сонце. Він чекає порятунку! Невже в тебе немає серця?
Пашка може вмовити навіть чавунну тумбу. А Алісу ж умовити значно легше. Та ще з її любов'ю до пригод!
— Але як ми його знайдемо? — спитала Аліса, і Пашка полегшено зітхнув. Якщо вона питає, то вже вагається. — Адже минуло...
— Двадцять років, — нагадав коваль.
Аліса подумала, що двадцять років ніхто під землею не проживе, і, певно, Семен Іванович угадав її думки, бо сказав:
— Гарольдик живий. Я одержав від нього записку. Торік.
Коваль розстібнув сорочку, дістав золотий медальйон, що висів у нього на грудях, відкрив його, витяг звідти згорнутий у трубочку золотий аркушик і розправив його на столі.
— Дивіться, — промовив він. — Це я знайшов біля своїх дверей торік.
На аркушику чимось гострим були видавлені маленькі букви:
"Умене все гаразд. Змушений затриматися. Знайшов три види не відомих науці комах. Сподіваюся, ти поводишся достойно. Гарольд".
— Торік? — запитала Аліса.
— А це означає, що він перебуває десь там, — коваль показав під ноги. — І не може вирватися. Бачте, він написав "змушений затриматися".
— Отже, під землею є життя, — сказав Пашка. — І ми стоїмо на порозі відкриття.
— І це життя не відпускає до мене Гарольдика!
І коваль не витримав. Він заридав. Страшно було дивитися, як ридає такий огрядний чоловік.
Аліса зрозуміла, що неодмінно вирушить у глиб Землі, щоб возз'єднати Семена з братом Гарольдом.
— А довго треба буде мандрувати? — спитала вона.