Але де Пашка?
І стало страшно... страшно до смерті. Аліса виплюнула воду й покликала:
— Пашко!
Голос її не слухався, звук його заглух у вузькому темному просторі.
Аліса вирішила пірнути, щоб відшукати друга, та відразу ж наштовхнулася на нього. Він бовтався зовсім поруч і, певно, не втямивши, вчепився в Алі-су й мало не затягїї під воду.
— Постривай, Пашко! — крикнула Аліса.
І в цей момент підземний човен накренився, смикнувся, вода хлюпнула нагору, Аліса ледве встигла набрати повітря, як опинилася знову під водою. І не зрозуміло було; чи то човен поплив сам собою, чи то його крутить водою.
Тут, напевно/Аліса знепритомніла, бо їй раптом здалося, що вона біжить сонячною галявиною, світить сонце... Вона вдарилася об жорстку спинку залізного крісла, впала у вузький простір за ним, боляче вдарилася і опритомніла.
... Човен погойдувався, ніби потрапив у шторм, але води в ньому не було.
Удар. Човен завмер.
Аліса почала виповзати з-за крісла.
З люка в кабіну долинув промінь світла. Пашка лежав у кріслі, заплющивши очі.
Щось темне затулило люк, почувся глухий голос:
— Ви живі чи ні?
— Живі, — через силу відповіла Аліса.
— Тоді вилазьте, мені по вас не залізти.
Аліса збагнула, що голос належав ковалеві. Вона вхопила Пашку під пахви й потягла до люка.
Пашка почав каш— v
ляти. Він пручався, але
в'яло, ніби сам не тямив, що робить. Могутні ковалеві ручиська зустріли Алісу біля люка, враз висмикнули її назовні, потім витягли Пашку.
Аліса впала на траву. Хотілося тільки одного — лежати, заплющивши очі, і ні про що Не думати. Але вона змусила себе розплющити очі й сісти. Коваль сидів поруч неї, перед ним на траві лежав Пашка, і коваль робив йому штучне дихання.
Пашка махав руками і досі ще кашляв.
— Посадіть його, — порадила Аліса. — Тільки не бийте його по спині, хребет зламаєте.
— Ще чого не вистачало, хребти ламати, — образився коваль.
Пашка розплющив очі й сказав поміж нападами кашлю:
— Я сам, зі мною все гаразд. А де Аліса?
— Я тут.
— А човен? Човен затонув?
— Човна я витягнув, — відповів коваль. — Я коли побачив у річці бульки — відразу зрозумів, що ти не там вискочив, та ще й здуру люк відкрив.
— А звідкіля мені було знати...
— Мовчи, мандрівнику! Довелося мені в річку лізти і човна на берег витягати. Добре, що я сильний, адже човен чотири тонни важить. Мало не над-вередився, поки на берег витягнув.
— Спасибі, — подякувала Аліса. — А ми ледве не захлинулися.
— Так чого ж ви на прилади не дивилися, — мовив коваль докірливо. — Там же є покажчик, де човен — у землі, в повітрі чи у воді.
— Я забув, — сказав Пашка, — я гадав, що ми у повітрі. Я на покажчик глибини подивився, він на нулі, от я люк і відкрив.
— Ні, — промовив Семен Іванович. — Човна я вам не довірю. Мені не можна на душу такого гріха брати. Ти ж не тільки себе, ти й невинну дівчинку занапастити вирішив, розбійнику.
Пашка нічого не відповів. Він знову закашлявся, проте Аліса не була впевнена, що йому хотілось кашляти. Кашель був дипломатичний. Пашці дуже кортіло, щоб його пожаліли, але ніхто його жаліти не збирався.
— Підбиваємо підсумок, — сказав коваль. — Випробування провалилися. Команда до походу не готова. Ходімо одяг сушити. Заодно перекусимо.
Розділ 4 СТАРШИЙ БРАТ ГАРОЛЬД
За вечерею Семен Іванович був сумний, їв він мало: три смажені курки, пиріг із капустою, мішок пряників та відро чаю. Пашка спершу виправдовувався — він терпіти не може визнавати своїх помилок.
— Жаль, дуже жаль, — мовив Семен Іванович, допиваючи останню, сімнадцяту чашку чаю. — Я так сподівався... це був мій останній шанс.
— Іще не все втрачено, — заспокоїв Пашка. — Я постараюсь виправдати вашу довіру. Будемо вважати, що це трапилася випадковість... більше вона не повториться. ,
— А якщо таке трапиться під землею, на глибині ста кілометрів? Тоді як я вас витягну? І що мені скажуть ваші батьки? Ні, і не мрій.
Коваль так засмутився, що змахнув зі щоки сльозинку, важко підвівся з-за столу й побрів на вулицю.
— Ну от, — сказав Пашка, — бачиш, що ти накоїла!
Аліса лише всміхнулася. Вона розуміла — хтось має бути у всьому винен. Тільки не Пашка.
Вона залишилася прибирати зі столу. Потім помила посуд. За всією цією історією приховувалася незрозуміла трагедія, в яку Алісу не втаємничили.
Коли Аліса, нарешті, вийшла на галявину, вона побачила, що коваль сидить на великому пеньку, а довкола нього, заклавши руки за спину, ходить Пашка і щось доводить. Аліса підійшла до них.
— Я вам не завадила? — спитала вона.
— Ні, — відповів коваль. — Пашка твій мене вмовляє. А я не піддаюся.
— Аліско, підтвердь, що на мене можна покластися! — вигукнув Пашка.
— Коли як, — чесно відповіла Аліса.
— Так? А хто чорного рицаря переміг? А хто піратську мамцю викрив? А хто, нарешті, до лісового міста долетів? Ти?
— Я ж і кажу — коли як, — повторила Аліса.
— Шкода, — мовив коваль. — Я так сподівався...
Було тихо. Прозорі, легкі хмари пливли по вечірньому небу. Сонце вже опустилося низько, і тінь від колодязя пролягла через усю галявину.
— Мій бідолашний барт, — промовив коваль. — Скільки ще тобі чекати на порятунок?
— Ваш брат? — не зрозуміла Аліса.
— Вона нічрго не знає, — пояснив коваль. — Гарольд Іванович. Провідний таланту систематиці печерних сколопендр, лицар науки, святий чоловік... мій учитель у всьому, у великому й малому, мій славний братанчик!
Голос коваля затремтів.
— Я не можу...
Коваль важко підвівся з пенька і сказав:
— Зачекайте, я зараз. Мені треба заспокоїтися. Він повернувся до млина.
— Що сталося з його братом? — не витримала Аліса.
2 Підземний човен
33
— Його брат Гарольд пропав безвісти в якійсь надто глибокій печері.
— Ой, як страшно! І давно це трапилося?
— Давно, — відгукнувся Семен Іванович, підходячи. Він тримав у руці смажений свинячий окіст і обкушував його, як курячу ніжку. — Це сталося двадцять років тому. Пошуки ні до чого не привели. Я — єдина-людина в світі, яка не повірила у смерть Гарольда. Всі інші... тільки насміхаються з мене.
— Тому ви й збудували підземного човна? — запитала Аліса.
— Ходімо до мене, — запросив коваль. — Я розповім усе по порядку.
Жив Семен Іванович у млині, на другому поверсі. Посеред кімнати стояло низьке металеве ліжко, спинки якого були викувані з безлічі виноградних листків. Поряд із ліжком був низький столик з лампою, на якому лежали довідники з металургії та ваза з льодяниками, а білі стіни були завішані фотокартками.