— Не можу збагнути. Я ніколи про це не задумувався. Напевно, хтось править. Але ж я вчений, я романтик, я роблю свої справи і не втручаюся в довколишнє життя.
— А хто вас годує, хто зробив вам оці крісла й стелажі?
— Пашо, любий мій, ти мені надокучив, — сказав Гарольд Іванович. — Ти весь час ставиш нетактовні запитання. Я ж тобі сказав — геть не уявляю, що діється довкола. Я живу ніби у вежі зі слонової кості. Я ізольований від світу й вибираюся звідси тільки на екскурсії в пошуках комах.
— Дивно, — мовив Пашка.
Він не вірив цьому кабінетному вченому.
— Що ж ми повинні сказати вашому братові Семенові Івановичу? — запитала Аліса. — Ви не хочете повертатися?
— Ти вгадала. Не хочу.
— Може, ви напишете йому листа?
— Тут дуже сутужно з папером.
— Але ви йому посилали листа. На золотому аркуші.
— Золото грошей коштує, — відрубав Гарольд Іванович. — Скажіть Семенові на словах, щоб не турбувався і не втручався в мої справи. Скільки можна повторювати одне й те саме!
— Добре, ми підемо, — озвалась Аліса.
— Повертайтеся і забудьте про те, що бачили. Я стомився і не буду вас проводжати.
— До побачення.
Гарольд Іванович не відповів.
Пашка першим пішов до дверей. Аліса за ним. Вони вийшли на сходовий майданчик, зачинили двері. Клацнув замок. І відразу ж вони почули, як дзенькнув ланцюжок.
Мовчки вони пройшли коридором, вийшли в тронну залу. Там було порожньо й тихо.
— Він і є Чотириокий, — сказав Пашка, — дивлячись на порожній трон.
— Помовч, — цитькнула Аліса. — Тут слухають. Нам би швидше дістатися до човна.
— Авжеж, — згодився Пашка. Але біля виходу з тронної зали почав сумніватися. — Не в моїх правилах кидати пригнічених напризволяще.
— Пашко!
— Слушно. Ми повернемося.
— Пашко!
— Дванадцять років Пашка. І знаю, що кажу. Двері з тронної зали поволі розчинилися. Два
чудовиська, що стерегли її з того боку, скалилися, заглядаючи всередину.
— Скажіть, як вас називати? — запитав Пашка, котрий зовсім розхрабрився.
— Ми тролі, — відповіло одне з чудовиськ і клацнуло зубами так, що вуха заклало від грому.
Охоронці-лемури стояли віддалік, палиці напоготові.
— Пан Гарольд Чотириокий, — звернувся до них Пашка, — велів нас відпустити.
І він пішов по коридору геть від тронної зали. Охоронці йшли позаду.
— Бачиш, — Пашка нахилився до Аніси. — Вони не заперечували.
— Це нічого не означає, — відповіла Аліса. — Можливо, що він усе-таки просто егоїстичний учений, котрий нічого, крім своїх павуків, не бачить. І насправді не підозрює, що діється довкола.
— А хто ж тоді тут править?
— Не знаю. Не бачила.
— Ти простодушна чи прикидаєшся?
— Я обережна, — усміхнулась Аліса. Пашка запитав:
— А чому він назвав їх лемурами? Адже лемури — це такі мавпочки. У Аркаші був лемур, маленький, як білка, тільки без хвоста.
— Я гадаю, що мавпочок назвали лемурами в пам'ять про цих жителів підземелля, напевно, тому, що вони нічні.
— Ех, хутчій би вибратися. Ми б таку експедицію організували. І головне — визволили б пригнічених!
— Я думаю, що Гарольд Іванович саме цього й боїться, — мовила Аліса.
Ця думка сяйнула їй. у голову, бо лемури зупинилися перед сходами, що вели в камеру. В ту саму, з якої їх годину тому вивели.
Лемур сказав хрипко:
— Йди. Нагору!
І справді, відкинувши люк, Пашка опинився в загінці з ґратами.
Ґрати були замкнені. Люк закрився.
— От цього я від нього не сподівався, — мовив Пашка.
— А я, на жаль, сподівалася, — відповіла Аліса.
Розділ 9 СПРОБА ВТЕКТИ
З темного кутка камери почувся голосок:
— Ви живі? А я так боявся за вас.
— Гном! — здивувалася Аліса. — Ти чому не втік?
— Тихше. Там зокола чергує лемур. А в лемурів чудовий слух.
— Аліса присіла перед гномом навпочіпки.
— Я боявся за вас, я думав, що вас з'їв Чотирио-кий. Або тролі розірвали. Я думав — зачекаю, поки вимкнуть світло. Тоді побіжу до своїх. Але тоді я подумав — а що як вони повернуться? Раптом ви знайшли скляне яйце і розбили його?
— Спасибі, — подякувала Аліса, — що ти думав про нас. Але скляного яйця ми не знайшли.
— А Чотириокого бачили?
— Можливо, бачили. Тільки я не впевнена. Ми бачили одного чоловіка і навіть розмовляли з ним.
— Який він? Скажи, який?
— Він невисокий на зріст, в окулярах, сивий, він збирає підземних комах. А живе в маленькій квартирі за тронною залою.
— Ні! — вигукнув гном. — Це не той. Це хтось із полонених Чотириокого. Він ховає їх у підземеллях. Чотириокий — велетенський на зріст, у нього вищирені, як у троля, зуби, і чотири ока. Коли він говорить, із рота в нього йде дим. Якщо він подивиться тобі просто у вічі, то ти впадеш непритомний.
Лемур, що стояв зокола, почув голоси і заглянув крізь ґрати.
— Що за розмови? — спитав він. — Не можна. Треба мовчати.
— Мовчимо, мовчимо, а ти не підслуховуй, — сказав Пашка. — А то я тебе зачаклую.
— Не можна, — відповів лемур, але від ґрат відійшов.
— А лемури служать Чотириокому? — спитала Аліса.
— Дехто служить, а дехто боїться. Лемури дурні. Лемурів можна обманути, ми, гноми, їх обманюємо. Ось тролі — це жахливо. Троль може гнома одним зубом перекусити. Це наші найстрашніші вороги.
І Чотириокий їх любить. Він, можливо, сам із тролів.
— Гноме, — спитав Пашка. — А ти сам Чотириокого бачив?
— Ні, ні, що ви! — пискнув гном. — Хто його бачив, довго не проживе. Але мені розповідали вірні люди. Мій старший брат Фуро потрапив у колесо, та чудом залишився живий.
— Куди потрапив?
— У колесо.
Лемур знову засунув свій блідий ніс-хоботок у грати, винюхуючи.
Так Аліса й не дізналася, що таке колесо, в яке потрапив гномів брат.
Коли лемур відійшов, гном знаком попрохав Алісу взяти його на руки, добрався до її вуха і почав швидко шепотіти:
— Зараз світло погасять, я тоді побіжу до моїх знайомих. Тут є міські гноми, їх примушують каналізацію чистити, камери будувати, каміння огранювати. Я у них інструменти візьму, ми вашу камеру відімкнемо і вас до себе відведемо. Бо якщо не відвести, Чотириокий вас неодмінно зжере. Чекайте і мовчіть, із лемуром не сперечайтеся.
Гцієї ж миті світло в підземеллі погасло. І в камерах, і в коридорах — скрізь. Тільки поблискували світлячки.
Звідкілясь іздалеку долинув суворий голос: