Кілька списів уткнулись у груди Аліси. Пашка відступав від піднятої в нього над головою кам'яної сокири.
— Слово честі, ми нічого не знаємо! — закричала Аліса. — Ми його навіть ніколи не бачили.
"Ще мить — і нас уб'ють, — збагнула вона. — Це ж дикі люди!"
Але в цей момент пролунав голос Рина.
— Мисливці великої печери не проливають крові дітей! Зупиніться.
Решта знехотя опустили зброю.
— Можливо, вони насправді ні в чому не винні, — сказав Рин. — Вони прийшли згори, а не знизу.
— Тоді нехай ідуть геть, — озвався кульгавий мисливець.
— Нехай ідуть! — закричали інші неандертальці.
— Ходімо, Павле, — мовила Аліса.
— Ходімо, нас тут не зрозуміли, — відповів Пашка і підняв фотокартку Гарольда Івановича з підлоги печери. — Може, ще знадобиться.
Коли вони йшли, жоден неандерталець не рушив з місця.
Услід їм дивилися ворожі очі.
Відійшовши метрів на сто, Аліса обернулася. Позаду так само горіло вогнище й довкола нього чорними сутулуватими тінями стояли мисливці.
— Нічого страшного, — озвався Пашка. — Спустимося нижче, знайдемо дракона.
Розділ 7
ЦАРСТВО ЧОТИРИОКОГО
— Підсумуємо, що нам відомо, — почав Пашка, залізши в човен. — Десь тут, під нами мешкає чоловік, котрий схожий на Гарольда Івановича. А можливо, це і є Гарольд Іванович.
— Навряд, — промовила Аліса. — Адже неандертальці казали, що він людоїд.
— Для того, щоб перевірити інформацію, ми повинні спуститися в так зване царство Чотириокого і подивитися на нього.
— Якщо він нас не з'їсть, — докинула Аліса.
— З'їсти нас нелегко, — впевнено заперечив Пашка. — Зуби зламає. Нас із тобою ціле плем'я неандертальців убити не змогло.
— І не хотіло, — зауважила Аліса.
— Дикунам довіряти не можна.
— Пашко, якщо вони не оцінили твого витвору мистецтва, це не означає, що вони недостойні люди.
— Дикуни, і цим усе сказано. Але не відвертай уваги. їдьмо далі.
Аліса увімкнула двигун. Човен слухняно вгвинтився в породу. І знову почали вискакувати на екрані цифри глибини.
Цього разу вони недовго пробивалися крізь камінь. На покажчику щільності з'явився "0". Аліса відразу ж зупинила човен. Той гойднувся, проїхав за інерцією вперед, але зараз, на щастя, нікуди не впав.
— Ласкаво просимо в царство Чотириокого, — сказав Пашка.
Аліса вискочила з човна на положистий схил велетенської порожнини і здивувалася: довкола було ясно. Світло йшло від стін, воно було миготливим, тьмяним, але ліхтарів не треба було вмикати.
— Аліско, — спитав Пашка, — ти взяла лічильник радіації?
— Ні, я не думала...
— Типове уранове світіння, — мовив Пашка. Чи то він десь про це читав у фантастичному романі, чи то гадав, що радіація має бути світною, але сказав він це так упевнено, що Аліса мимоволі ступила крок назад.
Але згодом завважила, що світиться не вся стіна, а цятки над нею, немов зелені зірочки. Ось одна зірочка відірвалася од стіни, перелетіла на інше місце...
— Алісо, стій! — закричав Пашка. — Ти збожеволіла!
Проте Аліса впевнено підійшла до стіни. Так вона й думала — вся стіна була всіяна світлячками.
Вони переповзли на підставлений Алісою палець, і Аліса показала світний палець своєму другові. Той, звісно, збагнув, що бачить комах, але не здався.
— Може, вони теж радіоактивні, — сказав він. — Ти будь обережніша.
Аліса огледілася — порожнина була така велика, що ні стелі, ні протилежного її кінця не було видно. Аліса прислухалася. Неподалік дзюрчала вода.
Туди вони й попрямували.
Під ногами пружинив білий мох, йти було легко, як по килиму. Невдовзі вони побачили підземну річку, що бігла по камінню. У воді мелькали тонкі прозорі рибки.
— Жаль, що тата немає, — пошкодувала Аліса. — Він би страшенно зрадів. Таке відкриття!
— Нічого страшного, — сказав Пашка, — вважай, що це відкриття зробили ми з тобою. Цікаво, вистачить його на Нобелівську премію?
— Пашко, навіщо тобі Нобелівська премія?
— Мені б дуже хотілося стати наймолодшим її лауреатом. Тоді мене внесли б до Книги рекордів Гіннеса.
— Ну й логіка! — здивувалась Аліса.
— Яка є. Уявляєш, я приходжу до школи, а всі питають: "Що це за медаль у тебе, Гераскін?" — А я мовчу. Вчитель фізики запитує: "Що за медаль?" А я й кажу: "Можете мене сьогодні не питати, я так стомився, всю церемонію нагородження на ногах простояв".
Часом із Пашкою важко: не зрозуміло, де закінчуються його жарти і починаються його дурниці.
Вони пішли вниз за течією річки. Світлячки, яких вони бачили на стіні, пустували в моху, і через те було радісно, як на карнавалі.
— Ми сюди будемо екскурсії возити, — мовив Пашка.
— Не квапся, ми ще не знаємо, хто такий Чотириокий. Може, він не захоче, щоб сюди їздили екскурсії.
Пашка завмер.
— Прислухайся. *
Здалеку долинало постукування: ніби кілька молоточків вибивали дріб.
— Коли що, — нагадала Аліса, — вмикай ліхтар — він осліпить будь-якого тутешнього мешканця.
— Знаю.
Річка повернула, огинаючи високий пагорб. За ним виявилася велика западина, в якій горіли ліхтарики, наповнені світлячками. При їх світлі було видно маленьких істот, що відколупували молотками шматки породи.
— Шахтарі, — здогадався Лашка.
Від звуку його голосу робота враз зупинилася.
Шахтарі застигли, злякалися.
Аліса змогла їх розгледіти. Хтось був у червоному, хтось у синьому ковпаку, більшість бородаті, зростом кожен не більший за черевик.
— Та це ж гноми! — вигукнула Аліса. — Справжнісінькі гноми. У нас один живе в Заповіднику казок, я з ним знайома. Тільки всі думають, що вони геть вимерли.
— Це хто вимер? — суворо спитав гном із найдовшою білою бородою. — Це ми вимерли?
— Я не кажу, що ви вимерли, — відповіла Аліса. — Тільки так вважає наука.
— Тоді ваша наука нікуди не годиться.
— Звісно, нікуди не годиться, я теж так вважаю, — по-зрадницькому заявив Пашка. — Я особисто завжди був переконаний, що ви не вимерли.
— І на тому спасибі, — подякував найстаріший гном.
— Скажіть, будь ласка, — запитала Аліса, — а ви давно тут живете?
— Ми завжди тут живемо, — сказав гном. — Відтоді, як люди витіснили нас із Землі. Розвели машини, автомобілі, поїзди, розкопали всі гори — куди подітися чесному гномові? Довелося піти сюди.
— Але ми не скаржимося, — озвався другий гном. — Ми дуже задоволені.